Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та як з тобою в гори лжа пішла,
Тобі вуста затиснувши рукою, —
Кричи! Обвал камінною рікою
Все перемеле і зітре дотла!

Загинеш ти, але й брехня загине,
Що вибрала тебе в провідники
Через гірські провалля й верховини.

А крик твій не затихне. Навпаки —
Луною він злетить поміж зірки,
Промінням на дорогу людства злине.

Тут жив Франко. Мені не віднайти
Слід генія на камені міському!
Чи не в он тій кав'ярні чарку рому
Він випив у годину гіркоти?

А може, в заковулочку вузькому,
Куди нелегко сонцеві дійти,
На виразки й печалі бідноти
Він поглядав з обшарпаного дому?

Він тут проходив. Цісар на коні
Переїжджав. Стрічались їх зіниці.
Живі дивились. Меркли кам'яні.

В поклонах горбилися люди ниці,
Оті робочі, темні, рабськолиці,
Покликані поетом до борні.

Тече молитва тихо, як ручай,
В церковці преподобної Варвари.
Він тут бував, коли студентські пари
Вінчалися, як то велить звичай.

Чи він молився? Цього не питай.
Не підглядай за генієм крізь шпари.
Думки горіли, як повстань пожари,
В руках Мойсея пінився нагай…

Червоними пісками йшли євреї
До батьківщини вільної своєї,
Вмирали у пустині без води…

І вчув Франко, як тріскає опока,
Як ллється джерело до ніг пророка,
Як церква каже: «Не спиняйсь, веди!»

У Відні грала буря. Прохолодні
Краплини розбивалися, як скло.
Пітьмаво поміж мурами було,
Громи гуділи в небі, як у бодні.

А він стояв, немов на дні безодні,
І вгору піднімав трудне чоло,
Так наче злому духові назло
Читав у блискавках Слова Господні.

Здавалося, він плаче. То вода
Вмивала щоки. Голова руда
Горіла, ще не ткнута сивиною.

Всі бігли: хто в кав'ярню, хто в музей,
Але ніхто не знав, що ось Мойсей
Стоїть між Господом і сатаною.

Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.
Порожнє місто. Вікна-сліпарі.
Та видно сад о весняній порі
І хмар важких запліснявілі шмати.

Вночі в короткий сон приходить мати,
А в день студентики-секретарі
Щось там плетуть про задуми старі,
Ждуть: може, буде вірші диктувати.

А він мовчить. Далеких канонад
Його тривожать вуркотливі громи,
Як гук травневий сорок літ назад.

Він дивиться крізь цвіту паполоми
Туди, де в неба золоті проломи
Стікає кров із галицьких левад.

Трухліє в серці чорна грань отрути,
Розпався посивілий жар думок.
Нема вже сили оком зворухнути;
Як пилюга, на все лягає змрок.

Вмирає він, скалічений пророк;
Студених рук закостенілі скрути
На грудях здиханих… Та ось дзвінок!
В кімнату — гості, молоді рекрути.

І не трутизна смерті, не печаль
В зіницях юних, а порив до бою,
В руках блискочуть кріси, грає сталь.

— Благословіть, поете, нашу зброю!
— Ця зброя, діти, кована ганьбою,
Вона для вас — могила і шпиталь!

І він злякався власних слів. Це сором!
Хто кликав ненастанно до борні,
Хто бачив з далини в будучині
Кров революції пророчим зором?

Невже він занепав так серцем хворим?
Невже він зрадив сам себе? Та ні!
Боїться братовбивчої різні
Душа, уже під смертним омофором.

Тут гори повстають, а там — степи —
Вмирати за Вкраїну. «Милий Боже,
Йде брат на брата! Шлях їм заступи!»

Що він в шаленстві цьому допоможе?
І падає поет на смертцеложе,
Мов на старих болінь своїх шипи.

Було не раз, він віддавався дневі,
Не думаючи про далінь століть.
Тепер Пора вже перед ним стоїть,
Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві.

«Шпиталь», «могила» — о які дешеві
Слова і примовляння в грізну мить!
«Це ж ти казав, що не пора служить,
Ні, не пора — ляхові й москалеві».

Так, треба йти зі зброєю в руках,
Рабів оружжя завжди правду каже.
«О діти! Викиньте із серця страх!

І смертю вашою (бо не один поляже!)
Онуків Україна зобов'яже
Їй до держави торувати шлях».

На віях забіліла, наче сіль,
Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні
Цей плач збагнути небеса холодні,
Що закладають в нього смертний біль.