Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

У надвечір'ї — золоте вікно,
Сумує в ньому дівчина ласкаво.
Пливе печаль і лагідне проміння
Крізь оболоки сивого бузку.

У тому світлі швидко, мов лилик,
На мент з'являється хлоп'яча постать.
Дівча бере хустину шалінову,
На плечі накидає тремтячи.

В саду так тихо, ніби там хтось є.
— Це ти?
— Це я. —
І пролітає ніч,
Не встигли й розминутися слова.

Дивується хлопчина і жаліє,
Що на тонкому пагоні антени
Защебетала зірка світанкова!

Поволечки ступають сиві коні,
У возі похоронному йдучи.
Господар начесав на очі гриви,
Щоб шлях на цвинтар не запам'ятавсь.

Але вони крізь гриви трошки бачать,
Вдають сліпих, щоб не смутить людей.
Ця доброта не глагоїть печалі,
Ця мудрість не розвіює скорбот.

А біля воза бігає лошатко,
То смикає люцерну з-під труни,
То забігає посмоктати дійку,

То заірже, то вибриком піде, —
І дзенькає під копитом лошати
Чиясь повеселіла вже сльоза.

Коли вона сиділа на порозі
І годувала немовля своє,
Із-за причілка голубої хати
Русявий місяць вийшов, як легінь.

Перед його невинно-хтивим оком
Вона долонею прикрила грудь.
Тоді він кинув золоту крисаню
Під ноги їй, а сам у лісі зник.

Вона дитину занесла в оселю,
Поклала спати й вибігла надвір
Підняти парубоцький подарунок.

Але крисані наче й не було…
А чоловік, що надійшов з роботи,
Поцілував дружину у сльозу.

Хотів пастух почути голос Бога
В палаючім кущі і запалив
Маленький корч сухого ялівцю,
І полум'я рвонулось, як з гранати,

І жерепові нетрі зайнялись,
І стало страшно тому пастухові,
Що погорять малі пташата в гніздах,
Нездатні ще втікати із вогню.

Він кинувся гасити ялівець,
Але було вже пізно. Все згоріло.
А Бог мовчав, бо іншого любив.

Не дочекавшись об'яву любові,
Спалили ви, прокляті лжепророки,
З нетерпеливості мільйони крил!

Нема такого хліба на землі,
Як той, що моя мати випікала
На зелені горіховій в печі,
Глибокій, мов тунель коло Яремча.

Як небо зорями, той мамин хліб
Обсипаний був зернятками кмину,
Він кликав і манив мене здаля,
Як свято пахощів у нашій хаті.

Я не збагну ніколи, як вмістилось
Моє життя в маленькім слові «хліб»,
Вселенна — в зірці тмину запашного.

Живе в нім мати, що давно померла,
І той горіх, що з туги всох за нею,
Мені в тім слові тихо шелестить.

Йому ріка, неначе гільйотина,
Крижиною стинала дужий карк;
Йому ламали тараном ключиці
У повені серпневі юрби хвиль.

Йому під серце клали динаміт —
І він злітав, як змій дитячий з дикту…
Було, лишались тільки чорні палі,
Як тіні місяця попід водою.

Та він відроджувався кожен раз —
Бетоном бралися бики й бервена,
З його слідів гнилих зростала сталь!

На ньому я збагнув безсмертя тайну:
Міст воскресає, зводиться, встає,
Бо він — частина вічної дороги!

Курилась ватра, я лежав, як дим.
Твого волосся золота колиба
Ласкаво намагалася мене
Всього-всього вмістити під собою.

Супутник, як допитлива зоря,
Летів поволі, щоб не пропустити
Того, що статись мусило внизу, —
Вже наближалася хвилина дива.

В твоїх очах я оленя уздрів —
Він розігнавсь і гострими рогами
Нас пригвоздив до каменя обох.

Сплітались болі, і земля взяла
В свої глибини твій гарячий подих —
Майбутніх весен молоду теплінь.

Знайдуться дошки на мою труну
Так, як знайшлися на мою колиску,
Але колиска залишилась людям,
А домовина буде лиш моя.

Слова знайдуться на мою печаль
Так, як знайшлися на веселу пісню, —
Та чи візьмуть у мене пісню люди?
Та чи помре зі мною смуток мій?

Це дуже тяжко — написати пісню,
Що, мов колиска, йде із роду в рід,
Від маминих очей до зір гойдає.

Це тяжко — плакати на самоті
І зберегти для себе власну тугу
Такою неподільною, як смерть.