Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Від неї ми п'янієм, як рекрути,
Свою любов б'ємо на черепки,
А потім їх, як ті материки,
Складаємо, щоб цілість їм вернути.

Яке то щастя — із болючих плить
Знов будувати форму нездоланну,
Єднати гори, втоплені в блакить,

Знаходити в безмежжі океану
Той острівець, що затуляє рану
В планеті серця й солодко болить.

У хмарах бозу, що висить, як грона,
Над позолотою старих церков,
Є затишок один — зелений схов
Для крові, що палає, мов корона.

Ти там була, знадлива й безборонна,
І голову свою з важких заков
Я увільнив і в серці поборов
Безумство беркута й злобу дракона.

До тебе підійшов я без крила;
Що ж ти, знімівши в показній покорі,
В мені шукала — змія чи орла?

Чому, пізнавши в збайдужілім зорі
Душі моєї пристрасті суворі,
Мене безумно й люто обняла?

Я — зернятко, а ти — зоря осіння,
Навіки в полі поєднались ми.
Виношу з глибини, з важкої тьми
Твоє сіяння в промені насіння.

Велиш ти кільчику в передвесіння
Пробити шкаралущу й страх зими…
Втім, колосок з колючими крильми
Злітає, наче світла вознесіння.

Ти прагнеш повернуться в небеса,
Мене ж не відпускає рідна нива,
В ногах кайданами дзвенить роса.

Так ми застиглі в злеті, повні дива,
Не зірка й не зерно — душа сяйлива,
Що ні в землі, ні в небі не згаса.

Твоя краса — як усміх сатани,
Що Богові показує в пустелі
Майбутнього картини невеселі,
Печальний дим над струпами війни.

Але не відвертайся, а вжахни
Мій дух, що потемнів на безджереллі;
Яви в пречистих пелюстках морелі
Золу й морозне сяйво сивини.

Я затремчу в передчутті сумному,
Побачивши за обрієм біду,
Немов далеку блискавку без грому.

Але в твої обійми я впаду
І за тобою радісно піду
Назустріч бурі — в сяючу содому.

Я мріяв, щоб мене любила ти, як мати,
Знімала біль з мого гарячого чола,
Над бурями життя веселкою цвіла,
Щоб рани поглядом уміла бинтувати.

І ти чинила так, але чому — не знати —
Від жалощів твоїх мій дух згоряв дотла;
Вже краще б ти мене вжалила, як бджола,
Ніж мала б жалістю жало чуже виймати.

Не сотвори мене з моїх дитячих мрій,
Будь матір'ю мені, дружиною, сестрою,
Коханкою, але мене ти не жалій!

Щасливим був би я, якби ти навіть грою
Доводила, що йду до тебе, як по зброю,
І що ніколи я не буду тільки твій!

Старенька рима у паркані вірша
Прибита, мов штахетина гнила,
Займає місце. Як байдужим оком
Сковзнеш по ній, то скажеш: «Все гаразд!»

Та тільки потривож її рукою,
Переконатися попробуй сам,
Чи міцно думки цвях сидить у слові —
І вже гуде в поезії діра!

Але ще гірше, як іржаву мисль
Вганяють молотком у дошку рими,
Що зм'якла від гниття й приймає ржу!

Навіщо майструвати загорожі,
Коли вони дірками верещать,
Під'юджують невинних до злодійства?

Підхлібники модерному поету
Зліпили крила медом золотим —
І він подякував за те, що з птаха
Його зробили плазнем… Він гадав,

Що сонце крилечка йому оближе,
І він розправить їх і знов злетить.
Він тішився блискучою ситою,
Що нею сяяла його душа.

Не знав, що сонце бридиться гадюки,
Не знав, що у тісній, мов страх, норі,
Як горб, ті крила будуть заважати!

Щоб легше жити, він їх відрубав,
І, смокчучи засохлий солод слави,
Вдавився кісткою свого ж крила!

В бентежнім тихім співі наготи,
Що не порвавсь ніде від зойку хоті, —
Пекучий спомин радощів кохання
І материнських мук передчуття.

Понад зітханням сонячного лона
І мовкнучими дзвонами грудей —
Знадливий жест жіночої руки —
Мелодія чекання і покори.

Чудується з того розпусний бог,
Що святість матері й красу коханки
Незмога ні звести, ні розвести.

Приймає він навіки образ мужа,
Свою холодну вічність віддає,
Щоб доступити мудрості зачаття.