Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Великим ударом для мене була смерть Максима Рильського, якого я любив за унікальну людяність, за благословення, що йшло від нього на всіх моїх ровесників і на молодших за мене українських поетів. У присвячених йому сонетах я намагався висловити особливу любов, яку викликають до себе поранені воїни. В тих віршах започаткована сповідальна лінія мого сонетарію. Щоразу, коли я вже хотів назавжди покінчити з немодною в наші часи класичною формою, тобто покинути своє сонетописання, у мене починався новий період закоханості в сонет. Так сталося 1968 p., коли я писав передмову до книжки «Сонети» М. Рильського, вивчаючи сонетну спадщину видатного поета, захоплюючись її позачасовою, філософською значущістю. Так сталося, коли в мене виник задум видати у власних перекладах твори найвидатніших європейських сонетарів.

А першопричиною цього задуму була волею ЦК КПУ завдана моїй душі рана, коли мене звільнено з посади головного редактора «Всесвіту»: 22 червня 1979 р. мені було наказано подати заяву про те, що я «добровільно» йду з роботи в журналі, а ту роботу я любив такою мірою, що не уявляв свого життя без неї. Заяву я подав. Від завданої мені зневаги, від того, що ніхто голосно не заступився за мене, від ненависного упокорення я був близький до смерті. Мені пригадався 66-й сонет Шекспіра:

З цього мого перекладу, що рятував мене від думки про смерть і був нібито помстою радянському режимові, розпочалася моя праця над антологією «Світовий сонет», яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» 1983 р.

Я перечитував сонети М. Зерова, задумувався над їхньою непоступливістю ні владі, ні часові, над їхньою широкою і спокійною, як зоряні небеса, масштабністю. Мені імпонував заклик великого неокласика до українських поетів — одійти від «сентиментальної кваші», підкорити собі не лише залізну чотирнадцятирядкову структуру вірша, а й спосіб мислення, характерний для європейських майстрів сонета. Почав збирати сонети зарубіжних авторів, уже перекладені мною для різних видань, і вирішив створити українською мовою світовий сонетарій. Я добирав до нього найвидатніших авторів з минулого, твори, що зберігаються в загальнолюдській скарбниці.

Першими були італійці Данте і Петрарка, які розвинули сонетну традицію, започатковану їхнім земляком, першим сонетарем Дж. да Лентіні (1220), геніально вплинули на всю поетичну культуру доби Відродження, коли сонет став основною формою поетичного вислову. Проте мені хотілося показати силу сонета, його таємничу невмирущість, тому я вибирав для своєї книжки твори з різних століть, але насамперед — із XX ст., яке принесло в поезію безліч формальних новацій, та не змогло знецінити сонет.

До антології було включено «Криваві сонети» великого словацького поета Павола Орсага-Гвєздослава, що їх я переклав, захоплений їхньою антивоєнною й антишовіністичною спрямованістю. У цих творах Гвєздослав торкнувся надзвичайно болісного питання про відносини між кількісно великими й малими націями, в тому числі й між слов'янськими народами.

До «Світового сонета» я включив одинадцять творів Шарля Бодлєра. З усіх поетів, яких я перекладав, Бодлер найбільше вразив мене нещадною скорботою за вбитою чистотою і красою життя, за втраченою здатністю повставати й боротися проти зла. Творчість Бодлєра, якого вважають родоначальником модернізму в європейській літературі, — надто складне явище, щоб його розгадати. Модернізм, однак, — це лише перший плід на «Квітах зла», а вони цвістимуть завжди, але не завжди і не для всіх будуть отруйними. Людський дух повинен пізнати не тільки свої вершини, а й своє дно, щоб дійти самоусвідомлення і по-справжньому зміцніти.

Моєю мрією було перекласти всі сонети Шекспіра. Проте лише тоді, коли я став головою Комісії в закордонних справах Верховної Ради України, коли майже щодня треба було спілкуватися з дипломатами зарубіжних країн англійською, я згадав про Шекспіра і просто задля мовної вправності почав розмотувати заплутані клубки його геніальних сонетів.