Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

«Немає Бога, крім Аллаха…» — муедзин
Правічне і своє веде в належну пору.
Зростає, дужчає той клич на дні долин,
Розвіюється вщент, шукаючи простору.

Згинаються тіла, і видно дуги спин.
І чути просьбу-спів приглушеного хору.
Здається, йдуть, ідуть сумні ряди хатин,
І люди ніби йдуть, вознісши руки вгору.

Серед жахних пустель та безміру століть,
Чи йтимем аж туди, зажурені похнюпи,
Де небеса й земля зливаються докупи?

Чи будемо ось так іти судьбі навстріть —
До ясних гаваней, де наші мрії в трупи
Обернуться, а нас безвір'я отруїть?

Перстінчику, ти був іще хвилину тому
За символ любощів моїй прекрасній панні,
Але ж тепер і ти, як я, вже не в пошані,
Обидва через те ми в настрої сумному.

Такий на світі час — ось тиша й… гуркіт грому.
Тебе любили — й ти нещасний вже в коханні.
Це вічна істина, збагни ж її зарані —
Щасливим бути вік тут не дано нікому.

Красуня радісна, але була — крижина.
Вже в темності моїй заграла світла малість.
Хто місце поміняв, той має іншу радість.

Ти смутку не бери так глибоко до серця,
Нехай оточує тебе любов єдина,
Любов товаришів — ото твоя фортеця.

Чи вмерло вами сіяне зерно,
Чи з крові вашої не буде плоду?
Ні, ми раби, що мріють про свободу,
Але на смерть зготовані давно.

Тепер хорват — не він, а вже воно:
Ягня тремтяче! Зляканий до споду,
Не здатний змити він зі свого роду
Прислужника нікчемного клейно.

Та іскра вдарить з вашого кресала —
Я вірю й знаю! Адже недарма
Вас невблаганна доля катувала!

Зродись, народе, вирвись із ярма,
А ні — покличу пекла всі глибини:
Хай нація рабів навіки згине!

Спи, моє чадо! Спи, зернятко пшениці
в сонячнім кошику, доки весна
прийде в біленькій, мов сон, сніговиці
на берег, де світиться яровина.

Спи, моя зірко! На вишиваний ясик
соловейка забитого тобі покладу;
він тільки співати мав обов'язок,
та піймав його час у жменю тверду.

І він обернувся від крові сівби
в сяєво ниви та в гучне клекотіння
Сави і Влтави, Дунаю і Дону.

Не розтуляй же повік! Переспи
труби, і громи, і чорне каміння
слов'янського жахітного Єрихону.

В жовтих безсмертниках, у темнороссі,
як сині краплини спадали на рінь
і вмивались блакитом камені босі,
чекала душа дивовижних прозрінь.

Вона чистотою марила досі
і слухала землю в огні маревінь,
і поки що зріла зерном у колоссі,
і в хорі з дітьми шептала: «Амінь!»

Білина ночі, кристали пречисті,
птиць ностальгія, і пахощі сіна,
і сльози ряхтливі, що горять вдалині…

Чудо звершилося — в зів'ялому листі
заграла малесенька мандоліна
прадавні, наповнені смутком, пісні.

Перше кохання — щебети птиць на зорі,
вітчизна ласкавості плоті, сади яблуневі й мигдальні.
Воно випромінює казку простору, що лине вгорі,
де блакитними передчуттями тремтять небеса печальні.

Життя випадково обрало надморські брили старі,
дерезою зарослі, чорні від спеки, як стіни ковальні;
там, збудившись, почула душа о весняній порі
зітхання й поклики — то оливи родоначальні,

тверді янголи з покаліченими руками.
Вони простягнули сорочку з білосніжних пелюсток мені,
але чайка тоді пролетіла над нами,

і з дуги, що вона описала, мов з лука,
сипнули стріли наляку срібляні
в печеру серця мого, де вже світло внесли біль і розлука.

Цвіла смоковниця. Під спекою червоно
горіли бездоріжжя. Стада й зграї
стояли на моїм шляху. В пустошнім краї
шум водопаду вів мене. Во врем'я оно

здалека я побачила, мов сяйва гроно,
оазис незнайомий. Вздріла я, що грає
там світла джерело, ніч звільна відкриває
своє знадливе і гаряче лоно.