Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Тебе на глум візьмуть нездари темні й ниці,
Ти пишеш на піску, наносиш на блакить
Непевні письмена, як слід польоту птиці…»

Так німфа мовила, що нею серце снить,
І все це небеса моїм очам ту ж мить
Відкрили в спалаху швидкої блискавиці.

Повітря, небеса, вітри, долини, зела,
Луги роззелені, немов озимина,
Діброви кольору червоного вина,
Ліси, горбовини та осяйні джерела,

Дерева молоді і ті, що їх омела
Вже нищить, парості, де грає жовтизна,
Печери, що до вас доріг ніхто не зна,
Ви, скелі, що йдете, як біла каравела,

Я, від'їжджаючи, розгніваний украй,
Сказати не зумів красуні: «Прощавай!»
Відбув, поніс у світ кохання невтоленне.

Благаю вас, листки і промені купав,
Усі, кого я тут назвав чи й не назвав, —
«Прощай», — скажіте їй, скажіте замість мене.

Буду філософом з найменням світовим,
І математиком, і медиком я стану;
Всю теологію — від Біблії й Корану —
Я вивчу; в правники ще виб'юся між тим.

Введу в своє життя, щоб не було нудним,
І лютню золоту, і шпагу невблаганну…
Так, юний, я собі хваливсь безперестану,
А роки йшли, й Париж я проміняв на Рим.

О мрії! В світ я йшов, наповнений снагою,
Щоб збагатитися старінням і нудьгою,
В мандрівках втратити літа свої, мов сни.

Буває з моряком: не золото в кисетці
Привозить, а несе нещасні оселедці,
Вертаючись, як я, додому з далини.

Щасливий, хто живе без маски й прикидання,
Хто не приховує правдивих дум і мрій,
Хто не зневолює свого пера, в німій
Покорі творячи нудні й пусті писання.

Чому ж моя душа не може без вагання
Поскаржитись на жаль, на смуток ревний свій;
Чому перо моє втрачає вольний стрій,
Як тільки доторкнусь до власного страждання?

Катують, б'ють мене — не маю сил на крик.
Пощади не прошу, до муки ніби звик,
Та ні, я крикнув би: «О, зжальтеся, катове!..»

Найгірший той вогонь, що спалює думки,
Зло найлютіше те, що в'їлося в кістки,
Найбільший біль — це біль, котрий не має мови.

Природо-мачухо (ти — мачуха правдива,
Бо щастя й мудрості мені лиш тінь дала),
Чому в господарі мене не возвела,
Що в нього розум свій і власні воля й нива?!

Я бачу два шляхи — путі добра і зла.
Праворуч я іду — дорога осяйлива,
Та опиняюся, о матінко зрадлива,
На лівому шляху, де все вкриває мла.

За правду я борюсь, а що я з того маю?
Здобутки всі мої — біль, глибина відчаю,
Ненависна нудьга, набридливі жалі.

Чи все, що я роблю, навік піде в нетяму?
Намарно я живу? Печать чужого страму
Палає на моїм похиленім чолі.

Людино, думаєш — на світі ти одна
Істота мисляча, так ніби в порожнечі
Живеш, але життя являють різні речі;
Метал — і в ньому спить любові таїна.

Ти розум пошануй звіряти і древна,
Глянь, кожен цвіт — душа, що квітне в безконеччі;
Ти хочеш всесвіту збагнути глибонечі,
Та до твоїх жадань байдужа далина.

Ти бійся погляду стіни, сліпого муру;
Матерія й глагол — то ж наче плоть і кров,
Не зглибиш до кінця їх потайну натуру.

Бог має інколи в єстві неяснім схов;
Як під повіками народжене прозріння,
Так виростає дух, закутий у каміння.

Ви підло живете, без почуття, без мрій,
Безплідні, немічні, не палені журбою,
Навіки злякані кривавою добою,
Фальшиві, влізливі, захланні, як пирій.

Загрузнувши в багні та в злобності жахній,
Ви цей нужденний світ загидили собою,
Розпусним подихом, нікчемністю, ганьбою,
Все обернули, все в мерзотний бруд і гній.

О люди, близько час, коли на купі злота
Богів убивці — ви, неначе та хробота,
Прогризши аж до скель всю землю навкруги,

Навзаєм нищачись, отруйні та скажені,
Все набиваючи монетами кишені,
Безглуздо помрете від смутку і нудьги.

Як звір на ланцюзі, що ходить спроквола,
Змордований, брудний від мокрої пилюки,
Хто хоче, хай несе свойого серця муки
На торжища твої, юрбо цинічна й зла.