Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Он в затінку жнивар. Він п'є з корчаги,
добряче п'є й, не втамувавши спраги,
до праці знову йде, бо треба йти.

А сонце б'є, розгніване без тями,
але росте над злотними ланами
життя могутнє, складене в хрести.

Боїться бідних багатій,
біднота багача страшиться.
Бадьорі ми, як те й годиться,
від страху, а не від надій.

Пан вбив би мужика як стій,
та де ж візьметься паляниця.
А наймит жовкне, мов копиця,
але не йде за правду в бій.

Дивіться, вибивсь тяжко в люди
з далечини століть, з низин —
нужденного народу син.

Він — офіцер. Шукає всюди
могили предків. Та ганьба
прабатьку, що сплодив раба.

Вигнанцем бувши у тривожну пору,
я чую, як не раз душа зітхне.
Вітчизно, не піднось високо вгору,
а в серце ти своє прийми мене.

Я твій поет. А хто ж там, як потвору,
на ланцюзі мою любов жене?
Заборони своєму прокурору
перо моє топтати вогняне.

Як ратаїв безмежностям дала ти,
дай людям людяність. Буди на дні
угорської душі вогонь розплати.

Не дай же нам колонією стати
німецькою. Щасливіші пісні
в натхненні доброму пошли мені.

Розбитий — мертвий — виламані двері;
принижений. Потрісканих свічад
осколки, скрип горища, чорний чад,
боязко, холодно, як у печері.

Згорів поріг. А ось і нові двері
з розбитими замками. Сажа й чад;
це катафалк з десятками кімнат;
влітає сніг, як спогади померлі.

Попелу запах мокрий. Скрізь — гнитва.
Повалені, мов п'яні, дерева;
нарешті, вийшли ми крізь ту злощасність, —

та не надвір — в середину тривку,
в тверду, неначе кістка, в гомінку,
велику, необставлену сучасність!

Рай в пекло обернувся! Вже нема
надій старих — одне вагання!
І нам відкрилась глиб остання,
бо впало сім'я й ми — на дні без дна.

Ми прагнем крил, тому тепер — каліки,
паралізовані — плазуєм на хвостах,
ми прагнемо співати гімни — жах! —
зніміли наші горла вже навіки.

Але немає пекла й раю — в цьому суть!
Є лиш Ніщо — подвійне та безвартне,
злого і злішого — два полюси;

як є два вбивці, а нема кого вбивати,
який же новий шанс ти їм даси?
Хай один одного вони заб'ють.

Тепло з вугілля й дерева, як хліб,
ми добуваємо ціною поту,
але як гарно всю мою істоту
наповнює тепло, що не могли б

його добути ми, груді тепло,
це молоко — тепло, це тепле сонце,
що ллється в кожне волоконце
трубчастих жил моїх. Його

мої клітини п'ють. Єдине
безплатне щастя для людини;
блаженством нас воно пройма,

шумить у сніговому вітті,
і я не вірю, що на світі
вже наших пращурів нема!

Схопивши думку в руки, мозок мій
її стискає без жалю,
хоч як пощади я молю,
вичавлює він з неї весь олій,

аж кетяг не тече, неначе всох,
аж виступає суш тверда,
тоді на мене насіда
питання древнє: чи існує Бог,

що Він боронить, якщо є? Нема!
Я сам, і це кажу собі в печалі;
ті ж руки з бур'яну збивають пил,

питають одна одну — а що далі? —
і так, і сяк стискають одна одну,
солому роблять з колоска — безплодну.

І справді вміли мої пальці
всміхатись на твоїй груді,
на спині — в трепетній ході
віддячувати (ну й зухвальці);

мене, пихи й підозри бранця,
спиняли в небезпечний мент,
щоб знову — як експеримент —
ми народились близнюками.

Слова між нами
були.
Тобі віддав би я назавше
своє майбутнє і минуле.
Та пальці — серце віддали.

Мої союзники найближчі,
шляхетніли вони, торкавши
сяйливість на твоїм обличчі.

«Завчасно сивина торкнеться скронь твоїх,
Замкнеться в темноті твій день ще до смеркання,
Загинуть, зраджені надіями, зарання
Думки твої, що ти для вічності беріг.

Мене розчулити піснями ти не зміг,
Поетам я несу нещастя і страждання,
Я погублю тебе, і, знай, твої зітхання
В нащадка викличуть не співчуття, а сміх.