Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Співає кат зажурено про те,
що з його ліжка, де він спить з жоною,
спадає шкіра хвилею жахною,
а не перина… Визнання круте.

Уже росте багрянець в небесах,
як дике м'ясо в незажитій рані,
росте в пітьмі, як дике м'ясо, страх.

В останньому шинку, вже на світанні,
він скаржиться — в сльозі вина ковток:
«Пощерблюється вістря від кісток».

Про наших предків бойові діла,
Про все, що знала дотепер Любляна,
Про те, як відбивав Октавіана
Метулум древній, спалений дотла,

Про те, як для Христа щитом була
Словенія — мала, та нездоланна,
Як гинула орда, від Колпи п'яна,
Що кранці їй не відали числа, —

Про це Гомери грають, я ж у струни
Вдаряю, щоб співати про дівчат,
Про честь твою, безжалісна красуне,

Про те, який звабливий, млосний яд,
Яке страждання люте і безкрає
Зір неземний стрілою посилає.

Крім Сонця, — в небі сонць велика сила!
Покинута світилом дня Земля
Милується їх сяйвом, як маля,
І ніч благословля, що їх відкрила.

Як позолотяться хмарин вітрила
І вийде Сонце на свої поля,
Земля, його побачивши здаля,
Вмент забуває про нічні світила.

Дівчат в Любляні — як у небі зір;
Любується, люблянські любі панни,
Красою вашою мій тихий зір.

Та милій чарування мною дане —
Приковує мій погляд лиш вона,
Княжна мойого серця осяйна.

Як прагне тужне око весляра
Уздріти Діоскурів ясні зорі,
Коли гуляє вітер на просторі
І хвиля йде на човен, мов гора,

Бо, щойно зблисне їх проміння гра,
Еол вітрів ув'язнює в коморі,
Вщухає гуркіт грому, і на морі
Знов мирна запановує пора,

Так я жадаю бачити, кохана,
Очей твоїх проміння, що горить,
Як сяйво днини весняного рана.

Воно порозганяє хмари вмить,
І хоч недобра доля ще гримить,
Вже човен мій несе блакить рахманна.

Пізнав мій зір, навиклий до омани,
Тих двох сестер: ще дівчинка одна,
А друга — жінка знадлива, ставна,
Обидві — цвіт краси і честь Любляни.

Я кинувся тікати. Давні рани
Знов заболіли. Дика звірина
Так від ловців тікає, як вона,
Колись підстрелена, їх знов догляне.

Тікав я, бо згадав, як навесні
Венера й Купідон мені стрілою
Послали в серце болі навісні.

Подумав я — боги переді мною:
Амуром те дівча здалось мені,
А жінка — Афродітою сяйною.

Амуре, ти й твоя вродлива мати
Мене за дурня мали довгі дні,
Та годі! Як Петрарка, без платні,
Похвал не буду більше вам співати.

Невтомна Парка — страшно й нагадати —
Чимало літ напряла вже мені,
А що я маю за свої пісні?
Лиш насмішку зухвалого дівчати.

Боги, ви з мене кпили, бо ж нема
Красуні, що взяла б мене до пари…
Доволі! Збувшись вашого ярма,

Я з позовів куватиму динари,
А вечорами друзі і корчма
Поможуть проганяти смутку хмари!

О Вербо, стороно моя щаслива,
Село, де хата батькова стоїть,
Якби не звабила з твоїх угідь
Мене жадоба знань — змія брехлива,

Не знав би я того сумного дива,
Що мрію серця оберта на їдь,
Не бачив би надовкруги страхіть,
Не чув би, як шумить зневіри злива!

Я взяв би за дружину те дівча,
Що заміж не піде за багача,
І ми жили б спокійно й працьовито.

Оберігав би від хвороби рід,
Оселю — від вогню, від граду — жито
Святий Марко — найближчий мій сусід.

В пустелю африканську мандрівник
Зайшов і заблукав. Його за очі
Схопила темрява, і серед ночі
Він спочивати ліг на муравник.