Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

В північній темряві зловісний ворон згуби
до неспокійних снів нам кряче never more
Коли любов іде зі смертію в зашлюби
кого винити нам

Той Смолоскип живий вовік буде палати
клякнула перед ним вітчизна наче мати
в молитві — все навкруг

Як буде попіл там де тіло те згоріло
чи феніксом злетить із попелища сміло
народу гордий дух?

Збудився він вночі і виглянув з вікна.
Дощ. Волохата тінь. Стоять дерева голі.
Схопив валізку, взяв одежу, два пістолі,
в останнім поїзді отямився сповна.

Країни мчать і мчать — він жодної не зна.
Червоний смуток ватр мерехкотить у полі.
Чотири митниці і паспортні контролі
пройшов. Ось і перон. Чужинна сторона.

Таксі! Куди? В готель. І він уже в кімнаті.
Підходить до вікна і дивиться, а там —
дерева голі. Дощ. І тіні волохаті.

Валізка в поїзді. Нагий, немов Адам,
він на коліна впав, заплакав із печалі:
чого я так летів сюди з такої далі?

Він, голий і страшний, вертається додому.
Черниці пристрасні, жандарми й шпигуни
за ним ганялися по світі, та вони
обдурені, бо він не впав до рук нікому.

Вагони ще гримлять у тілі молодому,
болять поламані, крихкі дорожні сни.
Він був невпізнаний на землях чужини,
впізнали тут його і страх збудили в ньому.

В кімнату зайде він і вчує крик трущоб,
і сам він, і не сам, і лячності мікроб
вже душу виповнив; його сусіди чулі

підстерігають, ждуть, неначе в караулі.
Куди подітися? О Боже! Кулю — в лоб!
Та в куфрі пістолет, а куфер — у Стамбулі!

Було нас шестеро в саду міському.
П'ять юнаків і дівчина одна.
Ми сперечалися й пили. Вона
мовчала й не пила, так ніби втому

приховувала в погляді важкому.
Хмеліли ми від звади та вина.
Вона ж сиділа тиха, мовчазна.
Ми зраду власну відчували в тому.

Там босий місяць коло нас ходив.
Хотів перехилити з нами склянку.
Вона мовчала. Гарна, мов на здив.

Немов заздалегідь і до останку
Вже знала все, що кожен говорив.
Так ми страждали до самого ранку.

Така вродлива я, що аж боюсь. Невже
зазнаю дотику, тривоги й пожадання?
Який то буде він? Чи відає зарання
коханець, що від зла себе не вбереже?

Мужчина — то єство простацьке і чуже,
але сяйливе теж, як зірки блискотання.
Я — ще дівча, та ні, я — жінка, я — кохання,
я — в німбі гордощів, я — ангел в негліже.

Але й розумна я, бо знаю — мушу круто
своє життя вести розмріяне й сумне,
щоб ти спізнати міг — я вічне твоє путо.

Кохай мене! Але не доторкайсь мене!
Згориш дотла! В золу обернеш власну мрію,
і, може, аж тоді тебе я пожалію.

Не хочу бути каменем. Терпіти
удари мовчкома? Ні, мила, ні,
навіть з умовою, що будеш дріботіти
своїми ніжками щоднини по мені.

Не хочу бути квіткою, бо квіти
лякаються грози й спокійні при труні…
Навіть з умовою, що руки Афродіти
мене зірвуть для тебе навесні.

Не хочу бути лампою, кохана,
бо гасиш ти її, щоб одпочить до рана;
ховає світло в тьму свої важкі мечі.

Згасати мав би я, горівши без потреби!
Я хочу бути сном, торкатися до тебе,
гарячої і сплячої вночі.

Приходить час. Коня потрібно підкувати.
Стій і терпи. Мовчи. Ніхто не запита,
чи то болить, коли стругнути з копита?
Димить вода, вогонь зашкварюється в п'яти.

Так тешуть дерево, так полум'я тріскате
із міхів живлять. Стій, терпи, лічи до ста…
І сльози вухналів гарячі, ніби мста,
дзвенять під копитом, іскряться, мов дукати.

Життя не раз мене підковувало: — Стій! —
А вибиралися підкови щонайважчі.
В огні й диму не раз я шкваривсь, як святий.

Біжи! Чвалай! Біжу. Залізні й приболящі
вганяю стопи в світ. А пан коваль при пляшці
верзе: «То не болить, лиш цвях забити вмій».

Велика пристрасть надто скоро гине,
в жаль переходить почування шквал…
Чуття для величі — матеріал,
а міра що для дивної тканини?