Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Там сільце рибальське тулиться до скелі,
Ледве його видно в білому тумані,
Що звисає, наче космаки з куделі.

Все втонуло в тишу вічну й монотонну,
Лиш годинник дзвонить, ніби в спогаданні,
Та ніхто не чує того передзвону.

Час нищити прагне в своїй круговерті
Всі наші творіння — пером чи мечами
їх люди писали — діла за ділами
Розмелює жорно жорстокої смерті.

Хай все пропадає! Як псища зажерті,
Дні люті, безжальні женуться за вами,
О, спогади милі! Гіркими сльозами
Плач, серце! Надії твої вже роздерті!

Крик, лайка і гавкіт. Все ближче облава.
За нею — дорога, пустошня і тьмава,
Там доли і гори стоять у печалі.

Як жертва впаде вже, мов зрубана павіть,
Як піною з рота траву закривавить,
Облава вбивати йде далі, йде далі.

Його поцілували ми в чоло
І відступили від труни. За діло
Гробар береться жваво так і вміло,
Уже на скрині віко загуло.

Чого ж мені це все так запекло,
Немов гарячі цвяхи, вбиті в тіло?
Труно, чому ж я не оглянув сміло
Тебе і все те, що в тобі було?

Мерця не знав я, плакати не буду,
Та знаю, — маску хтось зірве без труду,
Коли надійде майбуття моє.

Удари чую, співу тужна нота,
І плоть мою пронизує скорбота —
То молоток в ялову дошку б'є.

Лежить зображення розп'ятого Христа,
По ребрах зламаних стікає кров струмками.
Зір вигаслий, бліді, як в мертвого, уста,
Сріберний ореол, прикований до рами, —

Дар набожних дворян, що вже в небесні брами
Постукали давно, — а рама золота
Чи позолочена — творіння долота,
Зробив її митець, різьбар над різьбарями.

Отак лежить Христос, де кажани і сови,
І ще якась птахва збирається на лови,
Як тільки западе в порожнім храмі тьма,

У відчаї, страшний, Христос розводить руки,
Він сам, самісінький, Він повен горя й муки,
Він пастви жде і жде, але її нема.

Вночі по лісу ходять звуки злі,
смерть ніби кличуть голоси старечі,
сова зловісні пророкує речі,
десь там усівшись при своїм дуплі.

Ламає вітер галузки гнилі,
а ручаї з безодні, з глибонечі,
шукають, наче звірі з клітки, втечі,
гризуть каміння й скачуть по скалі.

Ніде не видно й іскорки блідої,
темнюща неба хлань, де гнізда хмар;
в ущелинах лежать пітьми сувої,

лиш серце пня ряхтить, як мертвий жар,
і чути скрики тихі та молящі:
страшні події звершуються в хащі.

Одежа, зброя, посуд і книжки —
минувшиною пахне все в музеї.
На давніх шафах різьблені лілеї,
там павуки й незримі хробаки.

Пречистих Дів печальні образки, —
з монастирів покинутих трофеї,
мечі, що ними в честь якоїсь феї
рубалося лицарство залюбки.

А люди йдуть, так ніби про минуле
сьогодні перший раз вони почули,
і від нудьги конають сторожі;

вже вечір і пора кінчать роботу;
та наше сонце кида позолоту
і повертає блискоти іржі.

На березі проклятому, за днину довшому, де солов'ї
всі мертві, де червона сталь росте, як реї,
відчув я смак гіркий відсутності твоєї
в устах. Вже смерть у вуха налилась мої.

Ніч з того боку місяця важко загрузла
у непотрібні істини, в натхненний розбрат і різню.
Зникають вже під шкірою моєї крові русла,
та, може, криком я спасенні двері відчиню.

Ні, двері замкнені. Всі відгуки і звуки
так само мертві. Та невже в ярмі розпуки
заскочити я маю смерть, її печальна жертва?

Гірка сльоза в душі. А в серце вітер коле.
Хоч би той сон камінний не скінчивсь ніколи,
тебе збудити мушу, Еврідіко мертва.

На дно землі сліпої, в жахливі, темні тоні,
потойбіч крові, де отруйні дерева ростуть,
спустився я, а сльози із очей мені течуть,
і хочуть бачити крізь темінь сльози безборонні.

О, поселитися у власні скроні,
в самотності захланну й вічну нудь,
лицем безоким бути на стіні, не зворухнуть
рукою, хоч по ній ідуть мурашки сонні.