Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Коли моя душа розпукою пойнята,
Рве спину згорблену жорстокий бич мені;
В могилу кожен день товариша чи брата
Гаками стягують — під брили кам'яні.

Я жалюгідний раб. Як непотрібне сміття,
Як сиву плісняву, навіки, назавжди
Мене з лиця землі зітруть тисячоліття;

Та праці впертої не пропадуть сліди,
І вічно буде там, де озеро Меріда,
Гробовище царя, священна піраміда.

Ти завжди в грізному пророкуванні
Здавався спалахом нещадних сил;
Та, мріючи про сфери осіянні,
Жадав бунтарсько-демонівських крил!

То гімни ти співав, то невблаганні
Клятьби метав, як громи небосхил.
Ти ждав, у мрії вірячи оманні,
Одвіту від жінок і від могил.

Та відповіді не було. Тоді ти
Навчився муки дум своїх таїти
І усмішку, йдучи до нас, беріг.

І ми тебе, поете, зустрічали,
Та не змогли дитячої печалі
Збагнуть у віршах кованих твоїх!

Ти — жінка, книга — ти, найкраща з книг,
Ти — згорток таємничий з печатками.
В його рядках слова й думки, мов храми,
І кожна мить несамовита в них.

Ти — трунок, приготований чортами!
Хто випити його хоч краплю встиг,
Горить, та не кричить од мук страшних,
Лиш прославляє те питво без тями!

Ти — жінка, в цьому всі твої права.
Ти, споконвіку в зоряній короні,
В безоднях наших — образ божества!

І задля тебе в хомутах, мов коні,
Ми ходимо, і гаснемо в журбі,
І споконвіку молимось — тобі!

Так, я — моряк. Я островів шукач,
Мандрівець смілий в безбережнім морі.
І від старих розчарувань-невдач
Втікаю геть — на інші квіти й зорі.

Жінки, мов нетля, мчать на посвітач,
На поклик мій у пристрасній покорі.
Все віддають — захоплення і плач —
І душі відкривають в щасті й горі.

Душа в коханні світиться до дна,
Ясніє в ній священна глибина,
Де неповторне все переді мною.

Так, я гублю, з життів збиваю цвіт,
Але нова душа — то новий світ,
Що зваблює до себе таїною.

Я — Клеопатра, єгиптян цариця —
Владарювала вісімнадцять літ…
Загинув Рим, пропав Лагідів рід,
Прах по мені не зберегла гробниця.

В діяннях світу зник давно мій слід,
Я смерть знайшла, як навісна блудниця;
Але тобі, поете, буде сниться
Мій незнищенний і чарівний гніт.

Знов, як царів, у млосному тремтінні
Тебе я спокушаю рухом тіні,
Я знову жінка — в мріяннях твоїх.

Безсмертний ти мистецтва дивиною,
А я безсмертна пристрастю жахною,
Твій вірш дзвінкий — це мій знадливий сміх.

Я відчуваю нездоланний страх
В присутності висот — поглянув, зблід…
Я тішусь ластівкою в небесах,
Дзвіниць високих я люблю політ!

Здається, я — правдивий пішохід —
Над прірвою, на прогнутих містках,
Я слухаю, як з гір гуркоче лід,
Гуде лавина — вічність на очах.

Якби ж то так! Та я не мандрівець
По вицвілих, забутих сторінках;
В мені печаль співає й чує все…

Летить лавина справді — б'є кінець!
Моя душа у дзвонах і в дзвінках,
Та музика від прірви не спасе!

І дерев'яним кроком безгоміння
Брукованого двору зміряв ти.
Жадоба смерті й туга широти —
Ці грубі мрії, це легке каміння…

Хай буде проклятий готичний схов,
Де стеля обморочує, мов скеля,
І де не спалюють веселих дров.

Одному — вічність, багатьом — пустеля;
Та хто в миттєвім радощі знайшов,
Жахна його судьба, хистка оселя.

І цю провів я тінь — була дорога
Остання до останнього порога;
І крила тіні згасли, хоч вона
їх захищала й берегла якмога.

І рік пройшов, і сліпить далина,
І трубить з просіки зима трудна;
Гуде у відповідь на поклик рога
Карельських сосон мрява слюдяна.

А що, як пам'ять роси світанкові
Вже не засвітить на листках трави,
А що, як тінь не п'є безсмертя в слові?