Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

О серце, замовчи й себе не рви
Неправдою! Ковтни ще трохи крові
І промінь досвітку благослови!

Що не людина — смерть. Всі безборонні.
Що там билина, як палає луг?
Та в стогонах і в скреготанні броні
Знов смерті тишу вловлює мій слух.

Чому, стріла, я не згорів на лоні
Пожарища? Чому за виднокруг
Не відійшов навік? Чом на долоні
Життя тримаю, мов стрижа? Де друг,

Де божество моє? Кривава хаща.
Але стократ смертельніша і важча
Безкровна смерть серед кривавих жнив.

Мене відкинув луг війни, повіки
Твоїх очей не затулю навіки,
Та чим я завинив, чим завинив?

Не пожаліла на дорогу солі,
Сипнула так, що з розуму звела.
Гориш, зимо надкамська, добра й зла,
А я самотній, наче вітер в полі.

Дала б хоч хліба, матінко! Доволі
Снігів, неначе товченого скла.
Важка моя торбина, хоч мала, —
Півпуда горя і шматок недолі.

Я ноги відморожу. На кору
Вже схожий одяг мій, і серце гине.
Тобі однаково, а я помру.

Скажи, нащо мені твої перлини?
Як сріблом цим себе обороню
Вночі, на чорній Камі, без вогню?!

Це снилося мені і сниться це мені.
І це мені колись іще не раз присниться,
Довтілиться вві сні, неначе дня дивниця,
І вам присниться все, що бачив я вві сні.

Там, оддаля від нас, од світу в стороні
Одна за одною йдуть хвилі, щоб розбиться
Об берег, на воді — зоря, людина, птиця,
Ява, і сон, і смерть — все хвилі маревні.

Не треба нам числа: я був, я єсмь, я буду.
Життя — це диво див, і на коліна чуду
Один, як сирота, я сам себе кладу;

Один серед свічад і колового плину
Відбить морів і міст, що світяться в чаду.
І мати, плачучи, бере свою дитину…

В той липень, що душний був, як намет,
В ті незбагненні дні, давно минулі,
Під липами в бджолинім рівнім гулі
Ваш тихий голос обернувся в мед.

Хто жаль мій розуміє, хто вперед
Пройде, щоб стать за мене в караулі?
Майнули ви в небеснім безпритуллі,
Як іволга, що піднялася в лет

І не вернулась. Час не знає впину.
І чим стрімкіша крутизна життя,
Тим швидше йде й не прагне співчуття.

Я вас любив. Я вас люблю єдину.
Та що з того? В ту незбагненну днину
Мені немає більше вороття.

Пройшли роки, як хмари по рівнині,
Та вітер знову їх не прожене;
Де ділось хвилювання чарівне
Од пісні й казки, де літа дитинні!

Вечірній присмерку, даремно нині
Ти тінями оточуєш мене,
Бо вже моїх думок не зворухне
Та загадка, що має крила сині.

Щоб розбудити хоч єдиний звук,
Щоб знову ти, душе моя, тремтіла,
Беру я ліру до холодних рук.

Та все даремно — юність пролетіла.
Смеркаю… Вже за мною вироста
Час інший, та німі його уста.

Венеція померла — всюди тлін;
Вогні погасли, співи постихали;
По мармурових сходах в темні зали
Заходить місяць, тулячись до стін.

Лиш Океан розбуджує канали,
Біжить за власним шумом навздогін,
Та вже не в змозі повернути він
Життя коханій. Мертві всі причали.

Сан-Марко, як з минулого монах,
Зловісно північ б'є. Палаци й вілли
Дзвін слухають при згашених світлах.

А він говорить голосом Сивілли:
«Даремно, синку, надривати сили,
Твоя солодка наречена — прах!»

Про тебе думаю, й чоло болить.
Моя дорога наче потемніла;
Не мав я щастя ні хвилини, мила,
Ти — мрій моїх пропащих ненасить.

Чи вигини твого сяйного тіла,
Котре в обіймах я стискав лиш мить,
Ще раз побачу? Сміх твій жебонить
Десь у моїй душі. О жінко біла!

Мій сне білявий, ясне диво див,
Чом замерзає голос твій ночами?
Як не прийдеш — навіки наш розрив.

Тебе цілуючи, аж до безтями
Ганьбитиму ласкавими словами,
Яких нікому ще не говорив.

Скільки зірок горить у височизні,
А скільки хвиль поблискує на морі,
Що хочуть світлом висловити зорі,
Про що говорять хвилі сяйвобризні?