Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Будь добрим, як дитя, живи в покорі
Чи заплямуйся в злочинів трутизні,
Для всіх і вся — все ті ж глибини грізні,
Все того ж праху визнаки суворі.

Я бачу, як мене на кладовище
Несуть, співаючи, і в тьмі студеній
Закопують… О, стань до мене ближче,

Прекрасна тіне в скорбності священній,
Щоб я почув, як лине смерті геній,
Як чорними крильми на вітрі свище.

Стою на ґанку під вікном твоїм.
Ніч ясна. Квіти тіней. Безголосся.
Єство моє з конарами зрослося,
Галуззя жил колише вітер в нім.

Вікно тонким туманом затяглося.
Та бачу все ж, як осяваєш дім,
Як зір твій сяє в світлі маревнім,
Як розплітаєш золоте волосся;

Як розсипаєш коси на плечі,
Як, стомлена, підходиш до свічі,
Як гасить полум'я ласкавий подих…

У вікна світить місяць, і між віт
Зірки тремтять, та згас для мене світ:
Залишив очі я свої в темнотах.

Мати! Слово це розбуджує картини,
Мрії у душі моїй снує чудові;
Як володар сильний у чарівній мові,
Підкоряє всі слова собі — єдине!

Мамо! Бережеш мене ти щогодини,
І від слів твоїх душа моя в обнові;
І до мене, на стежки мої тернові,
Крізь думки і сон твій образ рідний лине!

Хто так вірно завжди дивиться на мене?
Хто мене провадить крізь життя шалене?
Хто мене так радо захищає, нене?

Що тобі за теє все я можу дати?
Цілий вік я буду Господа благати,
Хай твою вщасливить старість, рідна мати!

Коли волосся гладжу я пісням
В години творчості ясні й щасливі,
Благаю небо, щоб думки правдиві
З'явилися мені. Я не віддам

Правдивості за скарби всі, що нам
Цей світ готує за діла фальшиві.
Як я помилую думки зрадливі,
Хай рвуться струни й ліра йде на злам.

Там, де перо братається з олжою,
Нема мистецтва і стає чужою
Поезія для підлого пера.

А як прийде і скаже муза рада:
«Хай славою твоєю буде правда», —
Скажу: «Без правди хай перо вмира!»

Від тебе все залежить! — все поліття
народу у пошані чи в ганьбі;
чи будемо ми сильні, чи слабі,
чи славен рід наш, чи сумне поріддя…

Народ наш захищав у боротьбі
тебе й дітей твоїх тисячоліття.
Чи ж ти допустиш нині, щоб у сміття
твоя упала вірність, а тобі

з колиски посміхалася дитина,
яка тебе не знатиме в житті,
бо ти для неї станеш, як провина, —

чужою рідна мова, що в нужді
і в радості кріпити нас повинна…
Будь вірна, мамо! Вічні ми тоді!

Лев сидить на площі, над саміським морем,
Ще з венеціанських золотих часів.
За віки під сонцем, теплим і незморним,
Вгруз він трохи в землю й добре постарів.

Слухає він Ядран день у день в натузі,
Гривою сідою навіть не здригне.
Мармуровий погляд на блакитнім прузі
Він тримає — око в далечінь жене.

Дражнять і сідлають, б'ють його дітиська
І піском жбурляють в очі бідачиська, —
Плоть його камінна — болісне садно.

Він мовчить; на море дивиться безкрає,
Він галер венецьких тужно визирає,
Що за блідний овид одійшли давно.

Місяць круторогий вплутався в конари
Дерева старого. Ніч передосіння.
Море спить в німому блиску, мов сумління,
Стомлене від муки й неясної кари.

Кипариси в сріблі місяця, мов хмари,
Синій літній іній грає від світіння
На траві. Десь крикнув пугач. Хлюпотіння
Хвилі розляглося, де стоять байдари.