Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Червоні птиці співом пойняли моєї плоті глиб,
а чорні — все літають навколо голови.
Нехай чоло мені надкусить камінь або гриб,

що вийде в лісі з-під зеленої трави,
якщо згублю твоє обличчя, мила,
в цій темряві, що душить, як могила.

Ніч — то зірки. Із голови моєї вилітає птиця.
Із двох гірких глибин — одна. Йде круговерть.
Я мертвим хочу бути. Ні, я хочу жити. Смерть
я в голові ношу — це мого шляху таємниця.

В підземній темряві тебе згубив я, Еврідіко,
ловець зірок, я був з неправдою фальшиво
в доочні свідки зведений, і диво
моєї долі глухо впало, наче віко.

Де — як не у моїй поезії — живеш?
О рідне видиво мойого ока,
о мого міста чорного злотиста креш!

Любов панує в світі зла й жорстока.
Та, мов надія, білий оболок на горизонті встав,
у ньому повно квітів і майбутніх трав.

Там, звідкіля ця мова, мертві гори. Не знайти,
крім каменя, нічого. Птицеголовий сфінкс.
За маскою сліпою
сховала тайна лик. Народження — єдина сила і надія.
Там мости
сміливі бачу, та нема кому ходити висотою.

Спи! Твоя доля й ти стали верхом камінним, де жорстока
смерть провіває й порятунку не дає любов.
Нас осяває дня і ночі передсмертна кров;
твій сон — продовження дороги й дня на схилах оболока.

Що птаха або голос, що луна
під небом, де тебе залишила самого пісня
на Ловчені, де сонця глибина навскісна

в твоїм чолі, де злотна світлина
на відбитку твого обличчя в небесах ятриться.
Людино, фенікс — то єдина справжня птиця.

Із кинутого каменя пташина
вилуплюється і стає в ту ж мить
зіницею небес, та мало буде жить
те, що зліта з плечей безкрилих і важких, мов глина.

О дивна птахо, ти, що все ж повинна
піснями сповнити спустошену блакить,
о біле слугування вітрів тій птиці, що палахкотить,
наче вогню незрима половина!

Птахо, вмурована у мозок і в стіну,
тебе ще не пізнали ми, одначе
ти — слух, що відчуває гуркотливу далину.

І смерть твоя у вусі нашім вродиться із тьми.
О птахо кам'яна, хай ніч тебе оплаче
зірками чистими і нерозумними.

Душе моя, це ж ти впивалась темниною,
як я, музика, грав біля твого житла,
і тьма, немов з очниць скелета, гучно йшла
зі скрипки, що була нечутною й глухою.

Та все-таки не раз, як та зоря мала,
ти світлом фосфорним ятрилась наді мною,
коли струна сумна ще плакала й гула,
ти наче жриця йшла в офіри храм з мольбою.

Щодня — навколішки молилась ти в журбі,
та не відкрили тайн своїх боги тобі,
захованих у кров і хліб під знаком ночі.

О, далі плакала спечалена струна,
а ти молилася, стражденна й мовчазна,
як ревна грішниця в дівочім непороччі.

Як вбивця вбивця ти ще будеш повертатись
До тих вчорашніх місць яких уже нема
Шукати змирення за слово людське братись
Немов за милицю але то все дарма

Як ті ряди колон біля могил могили
І мертвий час встає повстанський полк із тьми
Із синім насміхом небес що світ накрили
Твій голос котиться долиною чуми

Неначе прах луни що падає в ніщоту
Немов нічний мотиль що б'ється біля ґноту
Де полум'яний рій

Ах як вичитує як просить серце крає
За кого і кому
Вінок листками грає
На стежці кам'яній.

Ах роки олені сумні
Зникають у густезній пущі
Чи все вже втрачене чи ні
Чи впали вже в бою найдужчі

Горять пожежі навісні
Рятуються живі і сущі
Та як поет склада пісні
Гіркою правдою палющі

Хоч правда наче лань сумна
У серце вже поцілена
Паде на зламані коліна

Ще може втішити мене
Поета слово голосне
і пісня та його нетлінна.

Не буду плакати а лиш затисну зуби
панує навкруги окупаційний мор
Коли любов іде зі смертію в зашлюби
рятунку нам нема