Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Чи ж то інструментовка надає
світанкові простори величаві,
мов брама київська, що гасне в мряві,
а потім знов у сонці постає?

Ні, нотний текст, що тільки на дві п'яді
розгорнеться, — це простір двох долонь,
це, власне, міра величі. В розраді

і в смутку біжимо за ним вдогонь,
крізь нього йдем, поєднані навзаєм,
і в нім свойого місця ми шукаєм.

Вже в надвечірнє поле. З оболоні
злітає тінь і гасне сіножать.
А скиби упокорено лежать,
як руки, складені в плодющім лоні.

Між пальцями їм зелень проростає,
немов дукат виковзує з руки,
мов нива на дрібненькі злотняки
розмінює добро землі безкрає.

Вечірній дзвін озветься віддаля,
в скарбницях цвинтарів стара земля
набутків і витрат полічить скрині…

Віками дозрівають мозолі,
в земному лоні складені, в теплі,
у працею розрушуваній глині.

Горіхи мають шкаралуп'я грубе.
Буває, вдариш, а зерна нема,
забрудниш тільки руки надарма,
чого не зроблять вивірчині зуби.

Що діяти? Над кухлем пива мліти?
Чи ґонтами вкривати схили стріх,
щоб, як на них плоди стрясе горіх,
вони могли правдиво ядровіти?

Труд — із руки до вуст — дає життя;
та прагнеш передбачень і знаття,
де форми праведні, а думи ложні…

Втішають білки. З досвіду вони
вже знають, що найбільші твердуни —
горіхи неприступні — всі порожні.

Шум дерева — розкішність до бароко.
Мізинчиком солодким спроквола
торкається його листків бджола,
і раптом цвіт одкриється, як око.

Вона крильми поранить легкома
тканину джерела, що б'є з-під кручі,
так ніби пісню голоси співучі
ведуть з-під тексту, де брехні нема.

Зганяючи з природи сон і втому,
бджола вночі повернеться додому,
та пізно — в улик не пускає рій.

А джерело і дерево зі споду,
з дна магії добудуть вічну воду,
що живить всіх у доброті своїй.

Сон пересіяно. Ніч для зерняти
жахливо непоборною стає.
Та мак, володар снів, на світі є —
вже й нам готуються святочні шати.

Тканину чорну міряють і цятку
для знаку роблять пальчиком твердим.
І плаває вже тіло, наче дим,
у прірві сну, в сонливім прапочатку.

А покоління вірять калачам.
І сльози вовчу темряву очам
вертають, сіль злизавши доброчинну

з дна сплаканого зору. Без кінця
в тілах товчуть спадковий мак серця,
мак непробудного спання й спочину.

Як вітер дме, що аж у вухах дзвонить,
рілля вже знає: сіють — не тремти,
так, ніби довгі тягнуться хвости
за кіньми, що їх осінь вдалеч гонить.

Земля читає між рядків — несита,
зернину на язик вона кладе,
як ту монету, проковтне і жде,
що там озветься письменами жита.

Корінчик у підсвіття знає путь.
Земля чекає — неба тупотання,
і сніг пройде, і кільчики дрібні

зеленими вогнями зацвітуть.
Вона мовчить і тайнощі зростання
покаже в повній силі навесні.

Мед, за Вергілієм, — це росний дар,
краса духмяна, що на сонці сяє;
легкий вітрець її з листків стрясає,
не струшуючи сну солодкий чар.

Природа тільки наставля вуста,
коли стихає вітер на світанні;
спускається між пелюстки багряні
у келих — перша бджілка золота.

Вона вже мовить заклинальне слово,
вже хтось її волає в глиб роси
пірнути — в сяйво, в тепле безгоміння.

То цвіту дно, то мед горить казково;
і думає бджола: мистецьке вміння —
лише добро добути із краси.

Він грає сам. Хлопчина літ шести.
Тяжка то гра. Під батькові коліна
її він кидає, немов поліна…
До нього всі звертаються на «ти».

Найменший порух батькових колін
(а він же не сидів на них ніколи)
показує, де помилився він,
де пальчик поламав. Болить і коле

той знак, але в його очах не кров,
а тільки нова форма тьми — покров
ненависті до свого дарування.

Він чує на собі природи гніт,
так ніби мертвим народивсь на світ,
щоб осягнути в грі опам'ятання.

Вночі по місту кат іде й співає.
А голос — погляд з-під похмурих брів;
чи вікна зачиняти на той спів,
чи плакати, цього ніхто не знає.