Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Я пекло вже спізнав, як батькове подвір'я,
Гору чистилища і неба глибочінь,
Де милосердністю ряхтять ясні сузір'я,
Тому заплаканий і немічний, мов тінь,

Йду, спотикаючись об вицвіле ганчір'я
Душі моєї… Путь моїх тяжких болінь
Веде мене назад — до рідного узгір'я,
Крізь темний, дикий ліс, через кремінну рінь.

І надмір пекла тут я бачу надовкола,
Вітчизна — мачуха, і того світу кола —
Все зв'язує мене, і я, мов сатана

Подорожуючий, несу своє інферно,
Як рабське дерево, що так зросло химерно
До неба, та дарма, судьба моя сумна.

Вони сидять, одягнуті в жалобу,
Ночами дивляться у далечінь.
Для них цей світ подібним став до гробу,
Не хмари в небі — камені склепінь.

Для них земля — цвинтарище. Нікуди
Доріг нема, лиш до могил — путі.
Вже сльози висохли і всохли груди:
Вони ж сидять, як тіні, в темноті.

Що перемога? То карета чорна!
Що поїзди? То мертвих носії.
Панує лиш скорбота непоборна,

Вселенна й зорі — все в руках її.
Розпука на серцях, немов оболи
На тих устах, що вмерли й захололи.

Не раз дивиться в очі я не в силі.
Болотяні й падлючні. В них нема
Небесного нічого. Безмір гнилі
Вони ховають. Біль, печаль, страма

Там не тремтять. З дитинства добре знаю,
Які від них страшні бувають сни.
В земному пеклі, наче відсвіт раю,
Мені зрадливо сяяли вони.

В них цвіт комерції горить жовтаво,
Трутизни темна прозелень ряхтить,
Горить захланності й наживи право.

Хай погляд місяця мене п'янить,
Хай сонячні засліплюють зіниці,
Ніж мав би я дивиться в очі ниці.

Студений зал чекання, зал нудьги.
Хоч би лінива лампа так не тліла!
Десь потяг важко йде через сніги,
А тут юрба дрімотна й очманіла.

На захід їде цей, а той — на схід.
В того речей нема, а в того — купа.
Чекає кожного свій край, свій рід,
Свій прихисток — могила чи халупа.

Там, у кутку, вся в чорному, сумна
Стоїть бабуся. Котиться сльозина
По зморшці в світло, що іде з вікна.

І, доки гасне зимня біла днина,
На шибці, наче слід сльози, зрина
І розквітає льодяна жоржина.

На білому столі — червоні вина.
Тремтить срібло небес в тополь сріблі.
Вторить музикам цвіркунів родина —
Вони неофіційні скрипалі.

Дружко складає вірш про шлюбне ложе,
Фіалки в зорях з ружами вінча.
Чиєсь дитя наїстися не може,
І, жуючи, все просить калача.

З подушок вежу викладає мати.
Зозуля північ в дзиґарях кує.
У меблях шашіль скрипотить. Співати

Надворі молодь не перестає.
І в'яне, мовби смуток підневільний,
Зім'ятий пляшкою вінок весільний.

Спинившись на далекім крутоярі,
прощальним поцілунком підпалив
принц Захід Сонця темне злото нив,
і колихнулись небеса безхмарі,

як ментик на посивілім гусарі;
і темний вечір в простори поплив.
А в лоні збіжжя впередодень жнив
ждуть світла крихітні істоти ярі.

Чекають всі, аж перший промінець
проб'є завісу білої полуди,
і сонце піде полем навпростець.

Тоді прийдуть широкоплечі люди,
і зблиснуть коси та засмаглі груди…
Тремтить серпанок, віє вітерець.

Спинилась молотарка. Непроглядь.
Пил як туман осінній з дна безодні.
Він на людей сідає, що не годні
вже й розігнутися. Вони їдять.

На плечах стигне піт. Грязюка. Чадь.
Хліб з огірком — то їх обід сьогодні,
їх пальці намозолені й голодні
окрушини збирають і тремтять.

Не думають про час їдці злиденні.
Вони гребуть руками обома
тверді окрайці і плоди зелені.

Бруд, сіно, пилюга — все рот прийма.
Все втягують вони в міцні легені,
все поїдають рвучко й мовчкома.

Пшеницю косять браві парубки,
слідком ідуть в'язальниці-дівчата.
Пашать обличчя мідні. Пахне м'ята.
І сяють коси, сліплять здалеки.

Схиляється пшениця у валки,
немов радіє з того, що підтята, —
од вітру відпочине. Так до тата
ласкаво припадають дітваки.