Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Щоб вижебрати сміх, щоб груба похвала
Лунала надовкруг під посвисти й принуки,
Хто хоче, хай іде показувати трюки,
Із божественних цнот роздягшись догола.

У гордості німій, в неславнім гробі з глини, —
Хай забуття мене, незнаного, поглине —
Я не продам своїх ні болів, ані втіх;

Я не віддам життя за насолоди ниці,
Не танцюватиму на ярмарках твоїх,
Де скоморохи п'ють і реготять блудниці.

Спочатку був Хаос; він повивав світи,
Де Час і Просторінь котились, як тумани,
А потім виросли сини Землі, Титани,
І — впали; вкрив їх Стікс у царстві мертвоти.

Від блискавок ефір горів, але знайти
Весна не вміла сонць, що світло ллють рахманне,
І Літа не було, лиш рівне й ненастанне
Текло безчасся днів — без цвіту, без мети.

Боги, не знаючи ні сміху, ні забави,
Були ще дикими; але мужська роса
Із неба пролилась на море кучеряве;

Вода відкрилася, і процвіла краса —
В крові Урановій умита і зігріта,
Сяйлива нагістю, з'явилась Афродіта.

Чотири жеребці, як сніг, сліпучо-білі,
В квадригу впряжені, летять на небеса.
Строкате золото пшениці та вівса
Розхвилене; земля в огні, як у похміллі.

Верхи дерев тремтять; по лісовому гіллі
Клубками котиться роз'ятрена яса,
Сріблястий спів джерел у поблисках згаса,
Йде полум'я руде крізь хащі очманілі.

Це час палаючий, коли ступає в кров,
Стрибає серед псів, кричить і стрімголов
Біжить задихана, прекрасна, огневида,

Тернину топчучи, як ту м'яку траву,
І напинаючи нещадну тятиву,
Жахаючи ліси, звитяжна Артеміда.

Блискучі лемеші, ярмо, сівалку, віз,
Косу (було, за день — на молотьбу косила),
І серп, і борону, і довжелезні вила,
Що подають снопи високо під навіс, —

У спадок віддає ці знадоби Парміс
Безсмертній Реї — вік вона його кормила.
Старий він став, чепіг тримати вже несила,
Вісімдесятий рік — ні докорів, ні сліз.

Ратай стомивсь, але не проклинає неба
За те, що працею багатства не нажив;
Усе життя трудивсь, бо в тім була потреба;

Тепер він думкою летить до скорбних див,
У царство мертвих, де, можливо, після жнив
Оратиме поля на берегах Ереба.

Брудний, голодний раб, прикутий до опоки,
Ненависним клеймом позначений, як звір,
Я вільним народивсь — повір мені, повір! —
Де Гібла мед несе в глиб синьої затоки.

Мій гостю, якщо ти під рідні оболоки
Повернешся колись із цих печальних нір,
Прийди до Сиракуз, на винограду збір,
Спитай про ту, що я любив її всі роки.

Чи бачитиму ще аркади чорних брів,
Чи вздрю ще усмішку очей-фіалок чисту,
Де мерехтить блакит, що серце мені грів?

Будь милосердний! їдь! Скажи, я ще прийду,
Живу одним — її уздріти. Клеарісту
Пізнаєш між людьми по смутку на виду.

Ясніє далечінь, розвеснюється час,
Цвітуть сади і вже не міниться щорана
В сріблястім інії, мов райдужна, поляна,
Куди биків жене на пашу волопас.

Відроджується все. Але вже кваплять нас
Закони смерті; йде розвеселіла й п'яна
Та днина свят, котра тобі вже не піддана,
Бо день твоїх застоль напередодні згас.

Життя, о Секстію, коротке. В царстві тіней
Розвеснення нема. Нажитися спішім,
Де прозріває час на щебет солов'їний.

Приходь! Ми Фавнові у сховку лісовім
У жертву принесем за це життя доспіле
Чорнющого козла або ягнятко біле.

Вони дивилися з високого балкону,
Як сяє надовкруг задушлива блакить,
Як в чорній дельті Ніл знадливо мерехтить,
Мов просяваючи крізь голубу запону.

Він на руках тримав, немов дитину сонну,
Царицю — й серцем чув, як ніжно палахтить,
Як, знемагаючи, і гнеться, і тремтить
Прекрасна плоть її, що прагне так полону.

Вона, віддаючи вуста для цілувань,
То бліднучи, то знов ряхтіючи, як грань,
До імператора тулилася палкого.

А він, похилений, дивився в очі їй,
В них бачив далину, іскринок злотних рій
І море, по котрім тікає флот од нього.

На скелі, де колись гуло кипіння лави,
Де хвиля вогняна дійшла свого кінця,
Добулося на світ з дрібного зеренця
Єство чіпке й гінке, стражденне й величаве.