Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Воно росте. Вогні жене в листків гущави,
Із-під землі снага — гін кореня й кільця;
Плекають пуп'янок ста літ ясні сонця —
Важкий, великий, він гне стеблище коряве.

Нарешті — вибух. Цвіт розкрилений, мов птах.
Тичинок промені хитнулись на вітрах,
І в далину летить пилок золотокрило.

Столітник з квіткою — знамення всіх знамень;
Для шлюбу, про котрий його кохання снило,
Сто літ він жив — і цвів один-єдиний день.

Оголені сади. Печальна рівнина.
Зима. Все вимерло. Лиш на похмурій скелі,
Де вал Атлантики б'є в камені дебелі,
Пелюстка тріпотить — остання і смутна.

А звідки ж аромат чарівний долина,
П'янкий, розвеснений, як солов'їні трелі?
Він, вітром несений попід небес пустелі,
Стривожує мене, як моря таїна.

О! Пізнаю! Летить він аж із тих широт,
Де в сонці палахкім лежать Антіли милі,
Блакитні пагорби, омріяні стокрот.

І я на цій скалі, де кіммерійські хвилі,
Вдихнув із запахом знайомого зела
Ту квітку, що в садах Америки цвіла.

Тоді, як на небес блакитнім гобелені
Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,
Як у вогонь полки, червоні чи зелені,
Ідуть повз короля, який глузує з них,

Як звалює людей скажений шал на купи,
Мов перемелений, димуючий погній, —
У радісній траві нещасні влітку трупи,
Природо-матінко, це рід священний твій! —

Тоді сміється Бог із ладану, з узору
Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів —
І засинає він під славоспіви хору,

І прокидається від схлипу матерів,
Що в чорному вбранні заходять до собору,
І в кожної мідяк — за сина, що згорів…

Цей отвір зелені, де джерело співає,
Черкаючи траву окриллями срібла,
Де сонце блискотить яскраве та безкрає, —
Це улоговина, просяяна дотла.

Спить молодий солдат — потилиця в катрані
Купається, уста відкриті; він приліг
Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,
І в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

В ногах — ромашки. Він, як та дитина хвора,
Всміхається у сні до нездійсненних мрій;
Заснув і прохолов — здолала стужа й змора.

Природо, ти його заколиши й зігрій!
Він спить між квітами на луговім осонні,
І в грудях має він дві дірочки червоні.

Ти мовчки прорекла обіцянки любові
коли поет ішов на бій під гул гармат
Трояндо я тобі вручаю аромат
жахних побойовищ печальний запах крові

Не цвівши вмерла ти не вмерши впала в рові
квітчай же армію розтерзана стократ
своєю пахкістю накрий полки хлоп'ят
на ложах бідних сни їм вичаруй казкові

Так тихо дощ іде Ніч ніжна Звідусіль
фатальних випарів і подихів звівання
як замаскований музика серед піль

на приструнках дощу мелодію кохання
так тужно виграю немов на прощавання
і передзвоном струн вгамовую свій біль

Я про кохання снив. Я ще й тепер кохаю,
Та вже моя любов — не квіти весняні,
А полум'я слабе, що потухає в сні,
Немов одпочива край стежки в шумі гаю.

Я про кохання снив. Я ще й тепер кохаю,
Та вже моя любов — не буря, що вогні
Над замками несе у чорній вишині
І знищує серця в тугім повітрі маю.

Це кремінь, що на нім хода моя горить.
Це те, на що нема ні в кого справжніх слів,
Це слово, що його ніколи не прокажем.

Все має в старості і твердь, і ясновидь, —
Бульвари без імен і шнури без вузлів.
І твердне плоть моя, і я стаю пейзажем.

Надмірно стомлені, важкі й ласкаві Очі
На мене глянули (я вже не вірю їм!),
Погаслі Голоси, мов жар посеред ночі,
Пересвітилися десь у єстві моїм.

Як віхи, Відблиски палахкотять урочі,
Мій шлях показують у сяєві хиткім.
Чи линуть не од вас днів Луни й Поторочі,
Чи то не ваш мене наздоганяє грім?

Ті ж усміхи, але вони не вміють гріти
Із інших лиць; Тіла майнули — де не глянь —
Повсюдно в їх слідах — вже інших Тіл приміти.

З'явився Ритм новий, в Акордах — інша грань,
Та Мрії родяться важкі, як мертві діти,
Від ваших Провістей — важких Пророкувань.