Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та втім, осяяв землю молодик,
І чоловік побачив: на обочі
Лежать шакали, левів поторочі,
А поруч — гадами кишить змійник.

Так юнака у мрійнім супокої
Приваблює будущина — аж глянь:
Спадають з неї тайнощів завої…

Ось перед ним — наповнена страждань,
Біди й мерзот життя глибока хлань,
Звідкіль нема дороги рятівної!

Дуб, що його зимою звалить хуга,
Зазеленіє в сонці навесні;
Його конари ще живі й міцні,
Не згасла ще його стара потуга.

Та все ж нема йому рятунку! Друга
Весна прийде, і пагони сумні
Вже не розбудить. Нишком, наче в сні,
Лежачого титана вб'є недуга.

Так і сірома, доле навісна,
Якого ти звести зі світу рада,
Піднятись прагне з життьового дна.

Та, вдарений тобою, знову пада;
Тьмянішає його життя лампада,
Допоки вщент не вигорить вона.

Кому бідить призначено в житті,
Той, як і я, біди не переборе;
Гігантом будучи, впаде від змори,
Не наживе багатства золоті.

Куди піде, там терня на путі,
Де схоче оселитися, там горе,
Там будуть бурхати в стіну, як море,
Вали нещасть, невтомні і круті.

Летять за ним біда й печаль, мов коні;
Під небом не знайде він сторони,
Щоб заховатися від їх погоні.

Лише холодний затишок труни
Йому спочинок дасть і вічні сни,
Лиш смерть утре його спітнілі скроні.

Життя — тюрма, час — лютий кат у ній,
Страждання — то його служниця строга.
Журба — невтомний сторож, а тривога —
Провісник зла у камері жахній.

Приходь, ласкава смерте, і зігрій,
Ти — ключ, ти — двері, ти — ясна дорога
З болючих місць до рідного чертога,
Де скине тлін кайдани безнадій.

Ти — шлях туди, де вже немає влади
Гнобителів, де все, що без пощади
Людину кривдило, зникає вмить;

Туди — в постелю, вистелену в ямі,
Де твердо спить, забувшись у нетямі,
Той, хто не хоче, щоб його будить!

Я не поскаржусь більше, люта доле,
На твій пекучий і рвучкий батіг;
Тюрмо життя, до катувань твоїх
Я звик і з болю не кричу ніколи.

До тягарів привчив я тіло кволе,
До гіркоти — уста, до горя — сміх;
І сам я став, мов кам'яний горіх,
Мене колюче терня вже не коле!

Від злих твоїх ударів і проклять
Душа зробилась, мов гірська порода,
А кості задубіли й не болять.

Пропав мій страх, та невелика шкода,
Я нечутливий, доле, мов колода
Лежатиму, хоч бий мене, хоч гладь!

Холодні ці сонети. Що в них є?
Лиш віртуозне різьблення. Робота.
Хто ж благородство праці визнає
В наш вік? Ніхто. Це втрачена чеснота.

Якщо ж поет — це той, хто продає
Свій біль, то я тут — гола соромота…
Так — ремесло! Життя — не житіє,
Не віршівництво — карбування злота!

Сонет — маленький вівтар. Хай мене
Той не чита, хто любить клоччяне,
Нужденне слово й неохайні вірші.

Сонете, був ти до сердець ключем, —
Замкни моє ти серце, хай тихцем
Його відчинять люди найрідніші.

Ви — душі збратані, ви — новизна,
Поети горді, сміливі, щасливі,
Співаєте в єдиному пориві,
Мов юне листя одного древна.

Подумайте про того, хто, вина
Напившись вашого і ставши в диві,
Шукати буде майже неможливі
Співзвуччя — досконале меж не зна!

Інакше і для себе він співає,
Неначе вітром зірваний листок,
Можливо, то не він, а буря грає.

Він — як поранений: на моріжок
Упав і вже до смерті, мов розраду,
Далеку слухатиме канонаду.

Немов задушливу сорочку, небеса
Людина змінює в дні літні і зимові,
Шукає спокою в омріяній обнові,
Та віднайти його не може, і згаса

Життя гниле, сумне, поранене в основі,
І прагне чистоти, як сплакана сльоза,
І хоче одягтись в полотнища шовкові
Повітря свіжого, як ранішня роса.

О Гідро дорога, вітчизно, рідний краю,
До тебе йду, але, зблукавши, потрапляю
В країну Дантову, що теж моя земля;

Моєї вічності тут вибила година,
Домашні гори тут і начебто родина
Десь тут моя живе, я — наче звідсіля.