Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Мої соски. Мене, печальну й кволу,
Він обіймав так солодко… Задар
Навчив з ромашок готувать відвар.

Помрій, помрій. Все вужче і тьмянкіш
Ти дивишся злотистими очима
На сніг, що в димній завірюсі блима,
Злітає над тополями в крутіж.

Ти біля ніг моїх якнайтепліш
Згорнувся й думаєш… Тужба незрима
Веде за пермські гори в бездоріж,
Де інших піль пустельність несходима.

Те, що ти думаєш, чуже мені:
Похмуре небо тундри, криги, чуми
В твоїй студеній, дикій стороні.

Та розділяю я з тобою думи:
Людина я — приречена, мов Бог,
На тугу всіх земель і всіх епох.

Про щастя ми лиш згадуєм… Бувало…
А щастя всюди. Може буть, воно —
Цей сад осінній, листя, що прив'яло,
Повітря це, що ллється крізь вікно.

У небі хмарка, наче покривало,
Пливе. За нею стежу я давно…
Як мало бачимо, як знаєм мало,
А щастя тільки знаючим дано.

Вікно відчинене. Ось пташка сіла
На підвіконня й пискнула. Від книг
Відводжу погляд. Вітер зовсім стих.

День вечоріє. Зірка заряхтіла.
Гул молотарки — на одній струні.
Щасливий, чую, бачу. Все в мені.

Мистецтво темне; я для нього слів не маю:
Як схвилював мене пейзажу дикий лад,
Цей схил, кремнистий діл, сліди отар і стад
І диму пах гіркий, що обвіває стаю.

Мені від радості та дивного одчаю
Говорить серце: «Стій! Вернись, вернись назад!»
Вдихнувши вогнища солодкий аромат,
З журбою й заздрістю я мимо проїжджаю.

Поезія не там, де слова смілий злет,
Де бачимо її. Вона — в моєму спадку.
Чим більший спадок мій, тим більший я поет.

Кажу: «Ось пращур мій сприйняв ще на початку
Дитинства древнього цей світ, що надовкруж…
Немає часу тут, немає різних душ!»

Настала ніч, остиг од зір пісок.
В ковзькім піску я йшов за караваном,
Молочний Шлях, роздвоєний струмок,
Білів над нами світляним туманом.

Він протікав на висоті думок
І пропадав у горах за Йорданом,
Спадав на Схід, у непроглядний змрок,
Світив краям забутим і рахманним.

Верблюд ступав. Як дерево, сідло
Скрипіло різко від ходи важкої.
Велике тіло в рівнім ритмі йшло.

І вершник спав, хитаючись, при зброї,
Хиталася його, мов нежива,
Обсипана зірками голова.

Є у квітках — незнані нам наразі —
Між контуром і запахом зв'язки.
Так діаманта дивні світники
Горять лише під гранями в алмазі.

Отак невловні образи фантазій,
Мінливі, наче в синяві хмарки,
Знадливо світять і живуть віки,
Закам'янівши в досконалій фразі.

О мріяння мої, хотів би я,
Щоб вам знайшлася бажана прикмета,
Як рине в слово ваша течія.

Нехай мій друг, одкривши том поета,
Уп'ється в ньому стрункістю сонета
І думкою, що спокоєм сія.

Я до людей зійшов з божественних висот,
Закони їм приніс і мрії небувалі…
А натовп веселивсь і повен був мерзот,
Співав для ідола пісні дурні й зухвалі.

Не ждав мене той пир, той п'яний хоровод —
Я непотрібні їм розбив Твої скрижалі
Об камінь, я прокляв Твій вибраний народ,
Та не було в душі ні гніву, ні печалі.

А Ти, о Господи, звелів скувати знов
Закони для юрби злочинної. Любов
До ницих не збагну, впадаю в гріх і скруху…

Я все зроблю, але й мене перероби,
Бо я не вигою пораненого духу,
Де вічна, як любов, зневага до юрби.

Моя любов — палюча днина Яви,
Розливсь, як сон, смертельний аромат,
Лежать застиглі блискавки гадят,
Звиваються по стовбурах удави.

І ти зайшла у невблаганний сад
Для спочиву чи, може, для забави?
Тремтять квітки, зітхають важко трави,
Чарує все, все видихає чад.

Ходім — я тут! Ми будемо до ночі
Кохатися в цій казці запашній,
Тіла сплітать, як пара спраглих змій!

День прослизне. Твої замкнуться очі,
То буде смерть. І саваном ліан
Я обів'ю твій непорушний стан.

Я жалюгідний раб. Із волі супостата
Конаю з іншими в труді, як у вогні,
І хліба шмат гнилий — оце єдина плата
За сльози і за піт, за мученицькі дні.