Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Віднині, затаївши рану люту,
Я житиму лиш тим, що відійшло.
Тут, де підлота — в шані, в силі — зло,
Життя дається ніби на спокуту.

Я прагну вмерти. Смертю мимохіть
Я визволю єство своє боляще,
Прорву свого страждання темну сіть.

Вже від добра добра не жду. Найкраще
Від зла лікує зло. Напризволяще
Я кинутий — за лік цей не виніть!

Зазнав я кари за діла сумні —
Не раз був запроторений за ґрати.
Та ще й сьогодні, хоч пора вмирати,
Ношу кайдани ржаві та міцні.

Віддав я небезпекам ночі й дні,
Бо в жертву не бере любов ягняти;
Нужда, вигнання, клопоти і втрати —
Все це було призначено мені.

Задовольнявся я малим, о леле!
Бо то не плід солодкий, а лушпа,
Що забезпечує життя веселе.

Але моя зоря, і смерть сліпа,
І випадку сумнівного тропа
В душі моїй жадання страху стеле.

Любов — це рана, що болить без болю;
Це — леза вбивчого знадлива грань;
Це — щастя невдоволених жадань;
Це — радощі, пронизані журбою;

Це — шлях самотності поміж юрбою;
Це — непомітного безумства хлань;
Це — мисль про те, що, здавшись без вагань,
Ти можеш вийти переможцем з бою;

Це — тому слугування день і ніч,
Хто раб законів лютих і байдужих,
Вбиває нас то звільна, то вмлівіч…

Як може дружба зцілювать недужих,
Творити сяйво ласки в людських душах,
Коли в любові стільки протиріч?!

Нещасний! Разом я сміюсь і плачу;
Ненавиджу і в той же час люблю;
Радію й тут же гину від жалю;
Не вірю й вірю в те, що ясно бачу;

Без крил літаю; навичку терплячу
Вогнем нетерпеливості палю;
Я — жебручий, що рівня королю,
Сліпець, що має проводирську вдачу.

Я прагну легко йти під тягарем,
Свободи прагну, що в полон вестиме,
І брану, де ми вільними стаєм.

Зробити прагну видимим незриме,
Ніч обернути в день, а днину — в ніч.
Так я живу в кайданах протиріч!

Це надвечір'я, повне прохолоди,
Каштанів темні тіні навкруги,
Повільна річка, скошені луги,
Важка ходьба худоби до господи.

Хрипливий моря звук, чужі городи,
Згасання дня, небесні береги,
Ласкава битва хмар, що, як боги,
Пливуть у золоті своєї вроди;

Нарешті, те, що рідко нам дає
Природа з розмаїтістю такою,
Все, в чім життя прекрасне постає.

Все те без тебе тугою гіркою
Наповнює, від щастя й супокою
Печаль велика в серце йде моє.

Поете, не жадай любові од народу;
Захоплень і похвал пройде хвилинний шум.
Почуєш дурня суд, юрби пекельний глум —
До них байдужим будь, їм не твори в догоду.

Ти — цар; на самоті живи й люби свободу;
Іди, де зваблює тебе свобідний ум;
Плекай плоди своїх улюблених задум;
За подвиг не чекай на людську нагороду.

Вона в самім тобі. Ти — свій найвищий суд;
Ти найсуворіше оціниш власний труд;
Чи ти гордишся ним, художнику правдивий?

Гордишся? Хай тоді його юрба ганьбить,
Хай на вівтар плює, де твій вогонь горить,
Хитає твій триніг, як хлопчик пустотливий.

Не множністю картин уславлених майстрів
Я завжди вкрасити жадав свою обитель,
Щоб повагом про них вів бесіду цінитель,
І забобонно гість од здивування млів.

У затишку своїм я біачити хотів
Один-єдиний твір, щоб зору полонитель
Він був, щоб з полотна на плин моїх трудів
Повільних, наче з хмар, Пречиста й наш Спаситель —

Вона — з величністю, Він — з мудрістю в очах —
Дивились, лагідні, в божественних світлах,
Одні, без ангелів, під пальмою Сіону.

Здійснилося. Творець, що знає глиб начал,
Тебе послав мені, тебе, мою Мадонну,
Правдивої краси правдивий ідеал.

Казки оповідь осіння
Над долиною текла,
Втім, червоне око з тління
Піднялось, як щезла мла.

Бачить: райдуг павутиння
Почорніло, як зола,
В малахіти баговиння
Обернулось край села.

Бачить: пара йде зім'ята,
Біла пара, наче вата;
Кущ стоїть, як сирота,