Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Щоб сонце зблиснуло, роздерти треба хмари,
щоб вирубати зло, потрібно пил, сокир
та й усвідомлення, як тої пущі вир
пройти й понищити отруйні всі конари.

Коли над вирубом добро проб'ється яре
і в зелені ясній буяти буде мир, —
дивитись нам, щоб зло знов не покрило шир,
не вийшло знов на світ крізь непомітні шпари!

Зло — це коли твій брат голодний, наче пес,
а ти обідаєш і мрієш про покору,
боїшся слів його, мов деревина лез.

Зло — це коли в дощі та в непогідь сувору
босоніж ходить він і шле прокльони вгору,
а ти з перин своїх шлеш дяку до небес.

Челліні пам'ятки каррарська пієта
і Via Appia в рядах суворих піній
і Дайте з золота наковані терцини
і летаргічний сон камінних статуй стан

у келихах вино в якому сонце стигне
на поверхах мадонн і квітів маєстат
із фресок на юрбу в побожності безцінній
невинні погляди голісіньких дівчат

вже Фромборг у снігу Микола сам на вежі
стиль італійського сонета він мережить

де під колонами покривлені як вивих
потвори кам'яні збираються вночі
де чорний кипарис виспівує плачі
там мармури поган в обіймах зір пестливих

розчин рідко
потім гуща
дужча дужча
стало видко

хліба квітко
запахуща
всюди суща
сходиш хитко

над діжею
хліб вежею
в ній зірниця

небосійна
чародійна
паляниця

Що за тобою йду, подібен тіні, —
мені потрібне сонце неокрає,
щоб збутися твого ярма нарешті.
Покинь мене, залиш мене тій решті,

що мозок мій словами заселяє
моїми, мабуть, не твоїми, пане;
ти, як вулкан, здвигнув моря пломінні,
в мені димить єство твоє вулканне.

Кипить огненний вал твоєї лави,
мій час її не розіллє до краю —
в ній сни мої горять і денні справи,

і дивиться горіння те яскраве
моїм змертвілим серцем — я змерзаю
в студеному вогні твоєї слави.

Коли в анналах втраченого часу
слід рук моїх застигне, і глибока —
в дощах, у сонці, в сніговиці, в листі —
прокинеться плита мойого гробу,

ні на чию не ждатиму жалобу, —
на мене смерть зведе зіниці чисті
і лагідні — ласкавішого ока
не знали ви в роздорах цього часу.

О, бо як ліс росте, на нього ласу
рубач повинен готувать сокиру,
допоки хроби ще не в деревині —

в труді живу, вмиратиму в провині —
живий чи мертвий — тут я, і щоразу
творю цю землю непокірну й щиру.

Рядки, що я був написав, — омана,
бо ж правда — голос проданих сумлінь;
для мене ти — найближча далечінь,
таран, якого сила нездоланна

гріхи мої ламає — ледве тінь
твоя до мене підійде рахманна,
а вже провин моїх таємна рана
наповнюється нападом болінь.

Надходиш, ніби в сяєві корони,
я при твоїй, кохана, явині —
як те дитя щасливе й безборонне,

як океан життя в одному дні,
в сльозі любов, у наляку — поклони
або немов та сарна в капкані.

Я зраджую тебе в коханні, мила,
та все це добре знаєш ти сама.
Я розквіту твого лиха зима,
на мій хорал ти скерцо нахилила —

і нами забавляються вони,
ті дві мелодії, як вітер листям,
та вже в моїм мовчанні норовистім
надходить страх — його ти зупини!

Безодня відкривається раптово
в твоїх очах — провини потайні
до мене горнуться, і тихне слово,

і єретик сумління на вогні
горить — боюся дорогої втрати…
Позичить легко, важко віддавати!

Історія? Чи не салон? Зайти?
(Тут імператор… Там на клавесині
Його Встидлива в кучері мишині
Вплітає ноти…) Що ж, коли вже йти,

То скільки брати свіч для темноти?
Вгорі живим, чи мертвим у долині
Світить, чи тому, що вмирає нині,
Хоч жити мав, та рвуть його чорти?