Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Невже ти встала з дна душі моєї в слові,
Щоб я згадав усе, не тільки наймено,
Щоб знов перестраждав те, що було давно, —
Історію надій і нашої любові?

Ім'я, невже це ти в сяйливості новій
Несеш не сукні шлейф, а подихи живлющі
Полів, і лук, і гір, і лісової пущі?

О ревна радосте, солодкий жалю мій,
Жадаєш ти, щоб я покинув літа сущі,
Щоб наново кохав, тужив, як соловій?

Дарма! Настане день весняного розмаю,
Я вийду і вдихну повітряний бальзам,
Скажу кущам — кущі! Вітри! — скажу вітрам,
І польські польові дороги пригадаю.

Як завжди, труд важкий скінчу до темноти,
А за вечерею при мерехтінні неба
Подумаю про те, що все було як треба,
Пора до ясності й до усмішки прийти.

Лиш те, що кожен день, до вечора від рана,
Щось, ніби музика далека і незнана
В безмежжі степовім, щось, мов нечутний жаль,

Зі мною йтиме скрізь і житиме в натхненні,
Коли писатиму рядки свої тружденні,
Сплететься з ясністю — щось, начебто печаль.

Не означає це, що кожної години
Я згадую твій сміх, твої слова, твій вид;
Ні, зрине в голові забутий краєвид,
За ним живий ланцюг пейзажів рідних зрине.

Чи в праці, чи тоді, як западаю в сни,
В очу вони пливуть, немов далекі хмари,
Давно не бачених країв моїх примари
В зеніт очей моїх пливуть із далини.

Я місто, здвигнене високо над рікою,
Побачу сто разів і сам собі такою
Картиною здаюсь в ті хвилі чарівні.

Побачу тільки раз безмежні ниви в полі,
Відбиті на воді імлисті три тополі —
Те місце, де колись були ми навесні.

Життя складається з днів праці та забави,
Людина то злетить, то ходить по землі,
І прагне все туди, де світ у мрійній млі:
З Варшави — у Париж, з Парижа — до Варшави.

Я думаю не раз, що сон прилине знов,
І покладе мене на крил своїх пір'їни,
І я збуджусь без тих пригадок з України —
Вони повернуться у свій таємний схов.

Замкнеться, мов труна, болюче спогадання,
Про давній усміх твій, про сльози, що горять,
О, проминання — то єдина благодать!

Все віддаляється, і ти, мов зірка рання,
Зникаєш в далечі… і вже тебе нема.
Найкращий лікар — час, — говорять недарма.

Лиш вечором, коли приляжу в самотині,
Подумаю, що ніч — мого життя заслон,
Що, мабуть, я тобі завдячую цей сон,
Який, мов дотики легкі, приходить нині.

Як темні клуби хмар у згаслих небесах,
Просунеться в душі печальне сподівання,
Що з іменем твоїм зростуся знов до рання,
Що знов прокинуся в боліннях і сльозах.

Втім, думатиму так з полегкістю ясною,
Що не повторяться мої палющі сни,
Надихані з троянд бентежної весни.

І лиш, як хвилі сну зімкнуться наді мною,
На дні свідомості твоє ім'я, як пструг,
Проблисне тільки раз — і згасне все навкруг.

Нікчема змолоду іде на компроміс,
Його пропалює лиш про їду турбота;
Немає в нього мрій і марень Дон Кіхота —
Загнати в небеса окутий злотом спис.

Дивись — юнак збілів, од переляку скис,
Де правда мовиться, він затуляє рота,
Рух сковує йому необережна нота,
Він, звісно, не орел, а молоденький лис.

Повинна молодість горіти, наче шпага,
Йти в море життєве, як вікінгівська лодь,
Покласти за мету сміливість, а не блага,

Допоки вже її не зможе побороть
Тупої старості обачливість, що гнобить,
Що з битого орла не раз фламінго робить.

Він руки заламав, одкинувши заслони…
Суворим правилам трудився навдогідь,
А вийшло все не так — в душі пекуча їдь,
Розбитий пам'ятник князевої персони.

З вікон відчинених гудуть вечірні дзвони,
В куті павук плете підступну, вбивчу сіть.
Машина зламана у пилюзі стоїть,
На полотні — юнак із усміхом Мадонни.

Письмо обернуте (він так писать волів):
«У воду кинутий камінчик кола творить.
Повітря хвиля йде від того, хто говорить».

І мисль є хвилею, що постає від слів,
У безкінечності все ширші творить кола,
Потуги подихом нам овіває чола.