Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Коли чекає плуг біля дверей хатини
Вже завтрашнього дня, коли з пастівника
В село корови йдуть, і повно молока
У вимені несуть, і спів пастушки лине.

Приходять радощі тоді в селянський дім,
Земля віддячує за працю добре всім;
Тоді на труд важкий себе я надихаю,

Тоді моя душа наснажується знов
Жаданням діяти і мріє про любов,
Про день великого й багатого врожаю.

Нудьгою вічною зацькована тигриця
По клітці нипає, примружена, сумна.
В зеленім злоті віч випещує вона
Криваве марення, від хижості іскриться.

То ляже, то здрімне, замуркотить, мов киця,
То раптом до стрибка напнеться, як струна.
О, це душа моя! В ній дика й жизняна
Невкореність, вона — закута блискавиця.

Стрибок — і втоплені зубища в плоть мою.
Я поміж ґратами застряг і проклинаю
Залізо те, що нас роз'єднує. З відчаю

Протискуюся в кліть і сам себе даю
Моїй душі за те, що прагне волі й дива,
І крові з жил моїх, — ненатла і жаждива.

Хоч волоцюга я — та рівня королю:
Хмільний від сонця дух, звитяжець непогоди,
Я йду навзаводи з далечиною, броди
Обходжу й зраджую всі правди без жалю.

Під небом зоряним огні — мої господи.
Під сном і під плащем я всюди гарно сплю.
Мов гілка яблуні, забитий кий в ріллю
Народжує мені цвіт мрій і плід свободи.

Та нерозважливість не спить, вона той міх,
Де мудрість я ховав, продерла, як на сміх.
Згубився ум, але не став я з того лежнем.

Будь божевільною, душе моя, радій,
Бо я надію вкрав десь у корчмі брудній,
Втішайся згубою! Прокляття — обережним!

О поцілунку, ти, що в небесах
разом із душами бузку й жасмину,
безсонних лук, і трав, і крові сину!
О поцілунку, ти, що в небесах!

О змісте всіх думок, діянь, присяг!
Душі моєї жадана поживо!
О туго вітровінь, жасминів диво!
О поцілунку, ти, що в небесах!

Мої сумні уста зів'януть в час короткий,
як барва їхня, через землю й прах
перейде в амарантові стокротки,

тоді мені заграєш знов бузкове,
замкнеш мене в чуже і вічне слово,
о поцілунку, ти, що в небесах!

Сьогодні досвітком, як блідо-голубі
Покрови простору засяяли рожево,
Зросло в моєму сні болінь раптових древо,
Я сплівся з ним, немов у темній боротьбі.

Та шелестом густим те дерево безкрає
Овіяло мене, окрило звідусіль;
Я вже не відчував, чи то співає біль,
Що скинувся в мені, чи дерево співає.

То напади болінь, то розкоші порив
Почула плоть моя розгублена й оспала,
Живої рани шрам у грудях кров'ю сплив.

У храмі тіла жить душа розпочинала,
І, тужачи за тим, що відійшло навік,
Сльозину витисла із-під важких повік.

Я ще не розтулив очей, хоч грала днина,
Не увільнив од сліз подібні до криниць
Задолини повік; простертий горілиць,
Я ще не міг звестись — чи сон, чи то людина.

Схопити ум не міг одразу почувань,
Що в закамарки снів плелись, як та біднота.
Він тільки прочинив свідомості ворота,
Та не переступив її незриму грань.

Допоки вгадував я сліз моїх причину,
Шукав болінь і мук таємне джерело,
Що десь пробилося й сльозило без упину,

Збудилося ім'я, що мертве вже було! —
Так поміж горами замрячену долину
Освітлює з верха світ сонця, що зійшло.

Є речі, про які ми прагнемо забути,
Тому ховаєм їх у непроглядну тьму,
В закутану душі найдальшу і німу,
Де тільки сплять вони, не відаючи скрути.

Назад і в спомині не повернутись їм,
Літами тягнеться їх неживе тривання.
Вони не чують, як нове умеблювання
Трудний владар душі впроваджує в свій дім.

Лиш сон, обірваний сльозами жалібниці,
Нагадує не раз, що в серця глибині
Заховані мерці, як в'язні блідолиці,

Але вони лежать не в збайдужілім сні,
Не в стужі віковій, а в смертній летаргії,
Тож деякі встають і вгору йдуть — під вії.

Зринає на устах забуте вже ім'я —
В тім слові подих твій гарячий і глибокий.
Невже ти, як весна, збентежила мій спокій,
Збудила скутого льодами ручая?