Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Так і тобі натхнення молоде,
з єства твого забравши силу дужу,
дасть гіркота твоя, смертельна мука.

Як міг я осягнути власний дар,
свого таланту сховану напругу,
коли був сам-один, а всю округу
займали зграї й гніздища гагар?

Я мріяв про орлиних крил потугу,
про лет високий, смілий — аж до хмар,
та тюпав стежкою, обходив яр,
не перегнавши й гуску недолугу.

Де більше простору мені добуть?
Як виявити крил своїх могуть?
Що надих мій? То мильна булька й годі.

Поезія — гра образів і слів,
Фігурок жменя. Не в моїй природі
їх розкладати, як закон велів.

Якщо хочеш мене зустріти, до Венеції ти приїдь,
я — візнича на гарній гондолі, що завжди вільна стоїть.
Я ходжу невидима сходами та мостами
за англійськими дамами й данськими оптовиками.

Під Палацом Дожів, де світло зелене, як мідь,
згасає в зловіснім і незглибнім проваллі,
я зоряними ночами упродовж століть
під водою тихесенько обціловую палі.

Мовчки й терпляче жду своєї пори,
коли накриватиме хвиля куполи та балкони,
ах, злетять голуби понад морем, як бездомні вітри,

надаремне чекаючи, що озвуться дзвони
з веж колихливих, що їх видно буде згори, —
місто з майданом Сан-Марко затоне.

Біч-о-біч. Друг і ворог. Сизі трави
між ребрами ростуть. На зброї — ржа.
І все це покриває, мов олжа,
липке багно і листя кучеряве.

Ти збайдужів. Тобі не треба слави.
Тобі однаково, де та межа,
де той кордон, подібний до вужа,
що край один розбив на дві держави.

Он кістяки з корейської землі
в диму, неначе привиди в імлі,
край столу, де ідуть переговори…

Мерці беззахисні. Вони мовчать.
А вирок твій підписано, й печать
Стоїть на нім. Ти — сміття, а не горе!

Людина має можність і в негоду
зробити щось. Втягнись лише в танок
турбот щоденних. Ось я овечок
шукаю цілий день кущами глоду.

У горах — сніг. А небо сіє воду.
Я падаю в баюру що не крок.
Он там вони сховалися, в ярок,
та я — до них, вони ж од мене — ходу!

Деруся вгору, бігаю, мов пес.
І, врешті, заганяю до кошари
добро своє. Мій темний смуток щез.

Хай там біснуються осінні хмари,
я рад, бо за дверима вже вони —
три ярки і чотири барани.

Заплющую свій зір і сплю до рана.
Коли прокинусь, буде ясно. Ніч
тим часом порядкує, наче п'яна,
та світ переробити їй невміч.

Чорнющий ангел знає смерті суть —
жахливі одкриває глибонечі.
О, я щасливий, як відомі речі
у власних формах рано постають.

Та знову ніч пожерти все готова!
Знов — темінь, страх. Пора спочинку-сну.
Чи працю кожен кине неодмінно?

Ще ні! Он там займає борозну
орач. Його кохана йде по дрова.
Косар з гори в пластах стягає сіно.

Агей, немов летючі оболоки,
Години мчать, їх мов титан жене.
А хтива смерть висліджує мене,
Вона за мною ставить хижі кроки.

А я, чим далі входжу в старші роки,
Тим краще бачу темне і сумне
Своє життя, согрішшя не одне,
Й ганьблю своєї молодості скоки.

О сило розкоші юнацьких літ,
Була ти гарна, та чинила шкоду, —
І через тебе ми губили слід

До щастя, що зоветься Богом! Зроду
Щасливий той, хто знав заздалегідь,
Що за гріхом глибока тінь стоїть.

Мир — щастя наше, але ж боротьба —
Наш дух земний. Похмурий гетьман мряви,
Принаддя світу, лакоме й лукаве, —
Все діє так, щоб нам була ганьба.

Всевишній пане, ну, а та раба,
Та наша плоть, оте єство трухляве.
Що цінить над усе любов, забави, —
Вона ж воює з нами, хоч слаба.

Владарю наш, правдивий супокою,
Як маю вийти на страшливу прю,
Роздвоєний, як стану я до бою?