Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

О Риме! Гниль твою віки несе ріка,
І море, знаючи, яка вона гидка,
П'ючи з відразою, від берега втікає…

Кудлатий фавн біжить за німфою щомога,
Очима в плоть її вгризається здалік,
Регочеться, летить через кущі й потік,
Неначе відламок скелястого порога.

Сміється дівчина легка, золотонога,
Від велетня втіка то в цей, то в інший бік,
Зринає, мов світляк, що темряву пропік,
її руда коса — розвіяна тривога.

Ось ловить він її: рука важка й велика,
Мов з міді кована, повалює в траву
Дівча, розквітле так, немов троянда дика.

І тайна діється всесвітня наяву,
І бережуть її тінь грецької святині
Та моря дружнього глибини темно-сині.

Погідне, ніби дух, що тоне в маревінні,
летить від бур земних у супокійну даль,
неначе діамант, закутий в персня сталь,
сяйливе озеро — в гранітній котловині.

Там сонце, пливучи, мов крила соколині,
відкрило промені над пітьмою проваль.
Граніт у глибині, прозорій, мов кришталь,
ятриться, наче мисль, у спогадів жеврінні.

В час бурі бачив я це озеро сяйне:
гнав вітер стада хмар, як лев, що йде на лови
і степом буйволів наляканих жене.

Здавався ревом грім, казилася вода,
об скелі гримала, від блискавок бліда,
мов дух, що торгає, але не рве закови.

Люблю майстерний труд сонетної збудови,
відламок мармуру, що безліч форм таїть;
ось долото моє шукає в ньому сіть —
прозоре плетиво з камінної заснови.

Люблю звучання рим широке й загадкове,
одну і ту ж міцну і мелодійну мідь,
єдиний спів, але безмежну розмаїть
мотивів, голосів — і в кожному щось нове.

Сонет — маленький храм, де може велет-бог
вміститись, начебто в потужному соборі;
сонет — у скелях плай, де не пройти удвох,

звідкіль зриваються невмілі й дуже скорі;
сонет — мала зоря, що світить, наче зорі
світання — в далечінь не знаних ще епох.

Безформні відламки дорогоцінних руд
З глибин єства свого вижбурюю ненатло,
Як той вулкан, та крізь палючий перегуд
Я їх несу й кладу на крицяне ковадло.

Громами молота в породу б'ю байдужу,
В метали іскряні, що їх вогонь аж гне,
Бо викувати з них для себе серце мушу —
Гартоване на честь, потужне і ясне.

Знай, серце, що коли, явивши вдачу хвору,
Ти тріснеш, скривишся і викажеш покору,
Мов грім, рука моя в пил розіб'є тебе!

Згинь, розпанахане ударами титана,
Ніж маєш болями своїми жить, як рана,
Прокляте кволістю, надтріснуте, слабе.

Останній, лютий бій з людиною судьба
Звершила… Син землі, бунтар, сподвижник світла,
Знеможений упав! Піймала пастка підла
Титана, і навік скувала, мов раба.

Тріумф! Таємна міць, яка здушила в ньому
Зухвальство, й ум, і все, що радісне й трудне,
Тепер його в своїх просторах розіпне
І до зірок приб'є на муки й на судому.

І велетень повис у зорях, і йому
Здалося, що пора повстати в непокорі,
Світ муки людської повергнути в пітьму…

Рвонувся він, і вниз посипалися зорі…
В безодні темряви почався світопад…
І розвалився вмить речей правічний лад.

Учись, душе моя, як заробляти втіху
Та й злагоду ясну, — навчайся в тихих сіл,
В плугів покривлених, у вбогих надовкіл
Хатин, що вік жили, мінявши тільки стріху.

Стареча мудрість їх достойна бути злотом.
Хто вірний був землі, той знає неземне.
Хай селянин тебе долонею торкне,
Хай освятить чоло твоє священним потом.

Ти праці присягни, в ярмо її впряжись —
То не невільництво, а гордощі й надії
На спочив радісний, що надійде колись.

До тих належна ти, хто труд вершити вміє;
А як здрімаєшся натомлена, леміш
Тобі хай зблисне в сні — й ти збудишся скоріш.

Благословенна тиш вечірньої години,
Коли жадає сну натомлена рука,
Коли скриплять вози, й колеса їх втиска
Тягар снопів у твердь засушеної глини,