Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

В тобі я вибавлення власне зрю!
Дозволь же біля тебе стати — буду
Відважно битись, виграю без труду!

Тебе забила смерть, мене — стріла
Кохання влучила, я теж забитий.
Свіча понад тобою зацвіла,
А наді мною — пломінь, в тьму сповитий.

Ти покривалом жалібним накритий,
Мої чуття вкриває саван-мла,
Ти зв'язаний, мій ум несамовитий
Кайданами скувала доля зла.

Мовчиш, а моя мова — тихі квили;
Не чуєш болю, я — пекучий біль;
Ти — лід, я — жертва чортових свавіль;

Ти в прах обернешся в нутрі могили,
Я ж стати попелом не маю сили,
Бо полум'ям зробився я всуціль!

Нещасні! Доля вас карає люта,
Але любов являє гіршу суть:
Вас нагаями темні люди б'ють,
Мене б'є Бог, важкого взявши прута.

Вас палить сонце, а мене — отрута,
Вам спини, а мені ж бо — серце рвуть,
Вам ноги й руки в кайдани кують,
Мені на душу накладають пута.

Вас шарпають вітри, мене — тужні
Боління мучать. Вас взяла темниця
Законом, я ж — упав, як в сіті птиця.

Вас, може, пожаліють, а мені
Нема помилування. От різниця:
Ви — на воді, а я горю в огні.

Лауро! Чи тепер, мов сон, перед тобою
Найкращих наших літ зринає дивина,
Коли, закохані і юні, як весна,
Ми забували світ, затьмарений журбою?

Струмочок жебонить у лузі під вербою,
В жасминових кущах альтана потайна…
Там темрявою ніч ласкава й чарівна
Обкутувала нас, як ніжності габою.

А місяць осявав з блакитної путі
То білосніжну грудь, то персні золоті,
Тобі надаючи свого причарування.

Мруть очі ув очах, душа в душі щемить,
Стрічаються уста і горнуться в ту мить
Сльозина до сльози, зітхання до зітхання.

Незрушна тишина — лиш поколише сіть
Павук, і за вікном прошелестять тополі.
І легко дихати в цім домі, як на полі,
Де гамір не зліта думкам навперестріть.

Немов стражденний раб, що вирвався з неволі,
Знов чує до життя в погаслім серці хіть,
Так я почав красу мовчання розуміть,
Увільнений з тортур докучливої долі.

Допоки серце нас не може поєднать, —
Ні спільних дум, ані ясних понять,
І слово мовиться нікчемне і студене.

Даремно щедро так тече нектар питва:
Все муки — пісня, сміх, розмова нежива;
Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене.

Як слов'янин, що жде себе самого в полі
Й не відає, кого він має мавпувати,
Коли десь там гримлять вагони, і паролі,
Й депеші мчать у світ, летять аеростати,

Як слов'янин, що жде себе й своєї мови,
Не знаючи, чи сам із себе він постане,
Таким сумним життя буває — гей, панове,
Поети, шляхтичі, жиди, купці, селяни!

Він ніби камінь той, що зрісся із межею,
(Колись в боях служив незламністю своєю);
Там — миша польова і квіточка — цикорій;

І кажуть же, що він — кість давнього титана
(Ти вибери собі найкращу з алегорій),
Чи камінь то, чи кість — нам істина не знана.

Про Капрі? Оповім. Я бачила ті скали,
Пустошні береги, пошарпані, сумні.
Рибалка там сидить в лахмітті при вогні
І гріє мозолі тверді, немов корали.

Тріщить колючий хмиз, а листя перев'яле
Біліє в полум'я червоній глибині,
Так ніби там горить папірус, де жахні
Часи Тіберія хронологи списали.

При ватрі в човен сядь чи на просохлу сіть,
І похили чоло до моря, що вже спить,
Рибалку вислухай, тремтячого, старого.

Тіберій? Чи Нерон? — Не знає він про них.
Лиш скаржиться — вогонь в його очах сумних —
На голод і нужду — ось Цезарі для нього!

Спекотно. Із боліт підримських суне пара.
Запалий світ. Навкруг тростина спить руда.
І Тібру жовтого тече брудна вода;
Fiumicino — там, а там десь — Fiumara,

На Острові Святім біліє кіз отара,
Пастух — увесь в багні. Куди не глянь — біда.
Траяна славний порт в руїни запада.
В тумані Остія стара, немов примара.

І раптом — що це? — мла знялася понад рінь,
І грає золотом блакитна далечінь.
То море! Там відплив крильми, як птах, махає.