Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Четвертий рік минув, як ми заголосили.
В калюжах кров стоїть, а сльози там, насподі,
Нема рятунку в них, нема від них надій.

Плачі, затихніть! Нам зібрати дайте сили,
Ненавистю серця зміцнити й мовить: «Годі!»
І Слово, Барво, Звук, грими, світи, радій!

У цьому тілі млявому й гладкому
Розважність, як хвороби люта їдь.
В сорочці мудрий паразит стоїть.
А вся рідня закута в сталь і стому.

Зібрав, нарешті, Фортінбрас докупи
Тисячу дурнів для війни — ура! —
Проти землі маленької, котра
«Вмістити не спроможна власні трупи».

Тепер почервоніє грамотій, —
Чи не задовго він вагався? Годі!
Потрібно вдатись до (кривавих) дій.

Є в нього серце, та воно тверде.
Він, вірним будучи своїй породі,
«Як треба, іспит, мов король, складе».

Прощання вранці витверезно-мстиве.
Оглянув я, вже ставши на поріг,
Ту жінку. Втім, побачив пасмо сиве
В її волоссі, й відійти не зміг.

— Чому не йдеш? — вона спитала. — Йди вже.
Нічний ти гість. Там день і безліч справ! —
Та, груди їй долонями накривши,
І в неї зір втопивши, я сказав:

— Лишаюся. Ще тільки ніч. Остання.
Це зле, що на порозі ти стоїш,
А час іде й не знає відставання.

Давай же розмовлятимем скоріш,
Бо й ти минуща, як ця ніч пропала… —
Жага мені тут голос відібрала.

Не бачиш, як тремтять мої вуста?
Не чуєш, як у грудях серце стука?
Мій усміх — тільки прикидання й мука,
Чому ж твій зір цього не прочита?

Хіба цих днів порожніх болота
Тебе не мучать? Прагнеш супокою?
Не тужиш за гарячою рукою,
Що винесла б на світло із кута?

Це помилка? Немає іскор туги
В очах ясних? За поглядом твоїм
Нема дверей в душі твоєї дім?

І всі твої бажання — темні смуги
Кущів, залитих повіддю… Слова?
Одна балаканина нежива?

Із повним келихом вина
(А вінця — наче вуст перлини)
Так легко й рівно йшла вона,
Що не схлюпнула й крапелини.

Він їхав на коні. Міцна
Була його рука. Вудила
Стиснула й легкома спинила
Розпаленого скакуна.

Та з ніжних рук до рук дебелих
Не перейшов легенький келих,
Що став тяжким, як бервено.

Вони обоє так тремтіли,
Аж руки в'яли. Заіскріле
На землю вилилось вино.

Не знать нам голови його, в якій
віч дозрівали яблука. Одначе
торс канделябром сяє, світло зряче,
б'ючи навспак, у плоті гомінкій

горить. Інакше-бо грудей дута
тебе не засліпила б, наче диво,
не йшла б од стегон усмішка скрадливо
до центру, де зачаття спить снага.

Інакше ця скалічена опока
не мерехтіла б сяйвом оболока
чи шкурою гнучкої звірини,

не вибухала б, як зоря, на зломах,
просвітлена в глибинах невідомих
промінням. Ти своє життя зміни.

Коли бушує надовкруг собору
гроза, подібна до єретика,
людина раптом зводить очі вгору
і лагідніє зболеність гірка

від усмішки твоєї, херувиме;
твої уста — ста усміхів печать,
та ти не знаєш, як години мчать
і як життя втікає невловиме

від сонячного дзиґаря туди,
де в силі, рівновазі й непороччі
дозрілі дня години, мов плоди.

Чи бачать нас твої камінні очі?
А може, ти, добріший, як завжди,
тримаєш дзиґарі в глибинах ночі?

І ніч, і бруком — гуркотня возів;
обози йшли, пахтіло кіньми й сіном;
а він, піднявши зір над клавесином,
як той, що в люстро дивиться, сидів

і грав, себе він бачив молодим,
і знав, що там гуркоче шлях печалі;
від гри гарнішим він ставав дедалі,
творили звуки чудодійство з ним.

Та раптом — ніби напливли тумани;
спинилась армія; мов барабани,
серця гриміли за його вікном.

Він грав, і далі лився звук мінорний,
а в дзеркалі з'явився ківер чорний
із голови безоким кістяком.

Снують подвір'ям, ніби поторочі,
Від смерку очманівши, люди хворі.
Часи вина і мрій в сумнім докорі
Пригадують собі воскові очі.