Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Чи пам'ятаєш, хлопчику Ікаре,
Як ти плечима врізався у хмари,
Як їх роздер, мов клапоть полотна,

Як смерть зневажив ти в своїм польоті,
Як наближався гул твоєї плоті
І глиб небес без проблиску і дна!

Душе моя, ти птицею додому
Повернешся. Це буде тільки так.
На небі палахкий залишиш знак,
Немов метеорит. Крізь даль і втому

Летітимеш на землю, нам відому
З дитинства. Боже мій, а як літак
Чи зірка тебе вдарить! Чи навспак
Не полетиш, злякавшись бурі й грому!

Чи не згориш як смертний простий птах
В огні небесному! Чи ти в житах
Знайдеш мою загублену стежину!

Чи скажеш ти на рідному лану,
Що ти була душею і людину
Носила — не пилиночку дрібну.

Подумай же про мене в цю годину —
Назустріч твоїй думі я піду,
Візьму її за руку, мов дитину,
Шляхами молодості поведу.

Світ завжди молодий. В твоїм саду
Все ті ж зірки горять. Немає впину
Життю. В його стихію молоду
Вертаймося на вік чи на хвилину.

Подумай же про мене. Ми повернем,
Ми розчаклуєм ту священну мить,
Що згасла за турбот колючим терням.

До тебе йтиму, скільки буду жить, —
Твої слова святі і невмирущі
Дорогу світять у камінній пущі.

Віднині ми цілком сплюндровані! Навала
Народів заздрісних, масний від крові меч,
Скажений ревіт сурм, розжарена картеч —
Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.

Із вікон ратуші сичать огненні жала.
Повалені церкви, під саваном хуртеч
Порубані мужі лежать, лютує смерч
Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала.

Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть,
Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть
Забиті трупами, прогнилі наші ріки.

Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж
І пошестей — це те, що серця не знайдеш,
Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.

Куди не гляну я, скрізь марнота марнот.
Зруйнують завтра те, що здвигнуто сьогодні.
Там, де стоять міста, палаци світлородні, —
Ростимуть бур'яни, ходити буде скот.

Що зацвіло — впаде, розтоптане стокрот.
Хто так пишається, здолавши вгору сходні, —
З вершини порохом злетить у тьму безодні;
Хто був щасливцем, той ще звідає гіркот.

Все йде у небуття, все гасне в тій ході,
Людина ж нетривка, мов булька на воді;
Ах, що ж воно таке, все те, що ми вважаєм

Дорогоцінністю, як не зола, не прах,
Не квітка, що її ми стріли на полях,
Та вдруге не знайдем у просторі безкраїм.

По тисячах цілунків опалив
Один — прощальний. Віддалились кроки.
А як страждання втишилось глибоке,
Той берег з горами й латками нив,

Що я відплив од нього, дивом див
І щастя джерелом здававсь, допоки
Його блакиттю потойбіч затоки
Од мого зору вечір не закрив.

А вже коли пейзаж за далиною
Сховало море, в серця глибині
Озвалась туга скорбною струною.

Тоді сяйнули небеса нічні,
І під зірницями здалось мені,
Що все, чим я втішався, все — зі мною.

Коли лютує мор — оддалеки
Тримайся від людей, будь на спочиві;
Я також уникав їх, і жахливі
Не бралися до мене болячки.

З Амуром я ось так порвав зв'язки,
Зневаживши його слова плаксиві,
Що він їх заримовує в пориві —
Все по чотири та по три рядки.
/
Тепер мене спостигло покарання —
Гадючий факел пам'яті горить
І гонить, гонить, ніби на заклання.

Я чую — регіт геніїв гримить,
А спам'ятатись не дає й на мить
Страшна сонетна лють і шал кохання.

Недавно в сні я бачив ліліпута —
Прилизаного, в чистому вбранні.
Він виголошував слова гучні,
Зухвалі й небезпечні, як отрута.

Душа назовні золотом обкута,
Але зсередини вона в багні.
Він мало в горло не вчепивсь мені —
Нікчема жалюгідна й страшно люта!

— Ти хочеш знати, що воно за гном? —
Спитався той, хто володіє сном,
І чародійне показав свічадо:

Ах, карлик під вінцем, храм аж гуде!
— Амінь! Амінь! — чорти волають радо.
Мою любов із церкви гном веде.