Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Шолом блискучий з золота й перлин
Дає він сну моєму, і шалене
Виводить серце на ясні терени,
Де спокій, і молитва, й сміху дзвін.

Ласкавий лицар. Він говорить. Мова
Тече, немов ручай із кришталю.
О, як я слухати його люблю!

Ось він іде, як доля загадкова,
Світ веселити силою жалю,
Скорботою свого святого слова.

Кохання чисте, перед ким це ти
Принижуєшся? З тебе він глузує,
А ти його все любиш, любиш всує,
І серце носиш, повне гіркоти.

Звеш другом деспота і зберегти
Жадаєш те, що мучить і мордує
/Тебе. А він все відає, все чує.
Мовчить. Лиш погляд — дотик мерзлоти.

О жінко, маєш ти для того жити,
Щоб слабкості коритися й любити,
Та серце не принижувать слабе.

Вдягайся в гордощі, як в діадему,
Щоб ти могла зневажити нікчему,
Котрий кохати здатний лиш себе.

Немов розп'яття час, надходить творчий надих,
навалюється хрест — хвилин святих тягар.
Беру його й несу, як найдорожчий дар,
і падаю під ним на гостряках нещадних.

Готовий вмерти я за синяву без хмар,
за птицю й звірину, за вишню на левадах,
за людський дух, за честь, за світ, що гине в звадах,
за радісне дитя і за його буквар.

Голгофа творчості стражданням величава!
Я падаю, встаю, а зір мій стереже
зірницю, що ряхтить — висока і яскрава!

Невже вона давно погасла? О, невже,
де палахтів огонь, там тільки крига й мрява?
Невже ця жертва й кров — то їй усе чуже?

…Уступити — древо чи травина,
не сплітати сітку, ні оброть.
Множтеся, брати! Вставай, тваринна
і рослинна сило, в повну хоть!

Мерехтить, горить, біжить лавина
форм — її нічим не побороть.
Палахтить природа вічноплинна —
одного вогню безмірна плоть.

О буття захланне, повне трути,
що даси, те забереш! З імли
в млу йдемо вогненною тропою,

і те щастя полум'ям побути
всі ми, що збулись і проросли,
тимчасово зовемо Собою.

Туго божественна, здорова будь!
Ти — дня провалля й ночі піки білі,
Ти — тремкіт листя, чорних зір могуть,
Вогонь у перетомленому тілі.

З тим, що ненавиджу, з тим, що люблю,
З повітрям, із землею, із водою
Мене знаходиш, як зерно — ріллю,
І сієшся в мені сама собою.

Тебе приймаючи, в тобі тону
І вірю — з тебе, ніби з океану,
Я на поверхню випливу незнану.

Вхлинатиму, не клявши талану,
Твого пломіння силу очисну,
Аж сам золою радісною стану.

До берегів притислась полуднева спека,
Шукаючи остудження води й землі.
З усього світу бачиш тільки літаки малі,
Дитячі, срібні літаки, та ще лелека

/ Десь там ширяє гордо в синіх небесах,
Вдивляючись у висохлі й сумні шувари,
Та ще, мов кораблі перевантажені, йдуть хмари,
Обведені пухнастим шумовинням по краях.

То вийшли з берегів дзукійськії озера,
Важуче колесо метаморфоз
Вже зрушилося. Ще не чути гроз,
Та рухається піднебесна сфера.

Як хлине дощ вночі під блиски й гуркіт грому,
Знай — то озера повертаються додому!

На спаді дня несміло сонце гріє,
Мов ласка Господа чи короля.
Труди! Ви ждіть, як хворі, що надії
Не втратили. Вітри, летіть здаля!

Зір завмирає від далеких видив.
Перо згубивши, пролітає птах.
У дерево, хоч грім його розкидав,
Заб'ється помста, мов іржавий цвях.

Чи ти відходиш, чи то я відходжу —
Ми з однієї долі. На одній
Долоні виросли. Я не пошкоджу
Пташині, бо моє сердечко в ній.

На спаді дня. На грані присмеркання.
Щезає осінь нашого блукання.

Відходить сонце з вікон восени,
Так тихо мусить одійти й людина.
Протерлася од ліктів деревина
Стола. Сліди. Де ж руки, де вони?

Людина гляне й може так сказати,
Що через ту осінню болотню
Й сльоту не захотіла вийти з хати —
Сидить сама вночі біля вогню.

А й справді я приніс оце знадвору
Важкий, останній оберемок дров.
І дві легенди в цю печальну пору
Складаю — про життя і про любов.