Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Це правда! Це не сон! Могутній клич до бою
Сьогодні розбудив помучених рабів!
Повстав, повстав народ, що гніт-ярмо терпів,
Що три віки миривсь із рабською ганьбою!

У горах Ескамбрай, за Кауто голубою,
Гармати заревли, і ворог затремтів,
Тікати кинувся до моря, до портів,
Лишаючи вогонь і попіл за собою.

Вернутися назад він хоче, та дарма —
На нашім полі жде могила душогуба,
Рятунку й пощадьби ніде йому нема!

О, слава Господу, що батьківщина люба
Із шиї, мов змію, страшну петлю зніма,
Що голову свою підносить вільна Куба!

— Ти маєш дар і міць, і гостра, наче шпага,
У тебе мужність є, рішучість бойова,
Що ворогів бере в полон або вбива,
Тебе ж увінчує — звитяжця-мага.

У тебе є глагол, божественна зневага
До сущого всього, поезія жива
Того, хто по землі навпроти божества
Іде, не боячись утратить людські блага.

— Та безсоромності огидної нема
У мене, щоб свою показувати душу,
Розплавлену в словах і в ранах від ярма!

Якщо пригноблені купити пальми мушу,
Біль виставляючи і стогони святі,
То хай моє ім'я загине в темноті.

Жадають, болю мій, щоб я твою природу
Прикрасив штучністю фальшивників старих,
Щоб обезлистив квіт, щоб дерево підстриг,
Щоб смішно одягавсь модисткам навдогоду;

Щоб свій нестримний вірш, як в'язня, у колоду
Забив, замурував студеним плиттям криг,
Щоб з нього кров зійшла в заковинах інтриг
Немов живлющий сік в давильні грубій з плоду.

Не може бути так, щоб накладала мазь
-На свій печальний вид, як найманка якась,
Історія, що йде, мов сутінь передгроззя.

Не фарбуватися душі, що зайнялась
Вогнем скорботності, не заплітать волосся
Перед свічадом їй, коли ридать ялося.

В солодкім подиві, як у любовній зморі,
Я снив принадами кубинської землі,
І сонце сяяло в моїм сумнім житлі,
Хоч, ніби мрець, бліда зима була надворі.

Іскрилась темрява, так, ніби чорні зорі
Алмазами цвіли на темнім неба тлі;
Підняв мене орел понад гірські шпилі —
Так опинився я на яснім крутогорі.

Мій темний дух палав: то радість осягань
Наповнила мене, коли навпроти лона
Фатальної краси побачив я себе.

В її твердих руках єство моє слабе
Зробилося малим, і з неба, наче з дзвона,
На землю я скотивсь, як у бездонну хлань.

Крізь дощ побачив я, Аделаїдо мила,
Як світла дерево горить у вишині,
Пливе, мов корабель розквітлий, — осяйні
Конари блискають у мряці, як вітрила.

То крона сонячна. Здавалося мені,
Що я в її гілках сиджу, згорнувши крила, —
Колібрі, що його пелюстка засліпила,
Бо про весну й тепло він марив уві сні.

Ріку в польоті я перетинаю радо
І до вітця свого відважного лечу —
Він давніх лицарів зразок, душа, свічадо.

Як батька хворого від туги і дощу
Лишити без вогню й понести серце власне,
Мов полум'я, в котрім любов його не гасне?

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,
о духу Мексики, народе дружній, брате,
в живописі його свій біль поміг зібрати,
шалений безмір свій, огромність чистоти.

Від тебе світло йде крізь мури темноти,
щоб у його руці незаймано палати.
Народе Мексики, потужний духу, брате,
о, не забудь його, бо ж він такий, як ти.

Ти не забудь його життя, що в ясні зорі
злетіло і до нас волає з висоти,
щоб ми долали смерть на чесній трудогорі.

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,
народе Мексики, в огненній непокорі,
на полотні його ожив, щоб далі йти!

О так, це справді так, твоя снага ростиме,
немов ріка в бігу — безмежна й весняна —
і мури темноти валитиме вона,
народе Мексики, мій славний побратиме.

Не просиш милості на серце невситиме,
а просто, мов ріка безмежна й весняна,
ростеш… і падає ненависна стіна,
народе Мексики, мій славний побратиме.

Пора тобі прийшла загати всі змести,
опори зла й ганьби з думками кам'яними
розбити хвилями високими й крутими.