Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Стань місяцем, і плід його сумний
я кину в річку, повну позолоти
від риб червоних і палючих мрій.

А ти вгорі, де холод не збороти,
забудь мене і всі земні марноти,
Джокондо неповторний, друже мій.

Мій профіль буде тихим, я це знаю,
серед мохів, що в холоді ростуть,
цнотливе дзеркало, безсоння ртуть,
де рветься пульс мого життя й звичаю.

Законом плоті тої, що лишаю,
була струмка й лозини свіжа путь.
Без пурпурів каймана роздобуть
для себе зможу тишину безкраю.

Хоч мій язик, язик замерзлих птиць,
обернеться в траву гірку й солону,
згубивши знак вогню та блискавиць,

я буду в тілі гілки, в плоті гону
жоржин стражденних, розпростертих ниць,
розкутим знаком скутого закону.

В цім камені, що з болю не осяде,
не вгрузне в трави смерті й глей темнот,
спить ліра, сонця стиглого клейнод,
самотня урна співу та розради.

Від солі Кадіса аж до Гранади,
що зводить під водою свій оплот,
ридає тінь твоя на клич висот,
мов андалузький кінь на поклик знади.

О доброта й мелодія крута!
О яструба зіниця й серце чуле!
О ніжний мрець, печальний сирота!

Приспи сніги й небесні перегули,
пожежі зим і сірих літ літа,
спи, забувай життя своє минуле!

Боюся втратить диво дивування
очей твоїх і звук, що приника
мені вночі до скроні, мов пахка
самотня лілія твого дихання.

Але страшніш рости без квітування
на цій землі; яка судьба гірка —
не мати ані квітки, ні листка
для гусениці й тлі мого страждання.

Якщо ти — мій таємний скарб і гріх,
мій біль і хрест над входом і над вийстям,
якщо я — пес маєтностей твоїх,

не проганяй мене бичем вогнистим,
а заквітчай ріки своєї біг
моєї осені безумним листям.

Пишу твоє ім'я переблиском волосся,
і світить гіацинт на руку з далини.
В безпліднім попелі цих віршів — лиш дмухни —
лунає світла свист і літа стоголосся.

Стирає Аполлон русло, де все сплелося:
моя жадлива кров і комиші весни,
химер голки й вітрів безсилі галуни,
і тишина зерна, безумна від колосся.

В цій смертній боротьбі шаленства і числа
за несплямованість поезії й людини —
твій дар, як сонця світ, як радість, що пройшла.

Моє сумне Перу, спижеве і єдине!
Моя вигиниста смуглявочко мала!
Моя Іспаніє, підзоряна пустине!

Віолою проміння крижаного
на скелях височизни стала ти.
Без горла голос, голос темноти,
в усьому сущий, зроджений з нічого.

Твої думки — о сяюча тривого! —
то сніг ковзький у славі чистоти,
а серце — то голубка, що в світи
полинула з ув'язнення сумного.

Вже в обширах небесних без оков
мелодія вітрів благоуханна
тече, мов ранку росяний покров.

Там гори світла і лілеї рана,
а тут на згині туги і розмов
гірлянду смутку ми плетем щорана.

Намарно жду я на твого листа,
любове сну мого, живуча смерте,
плекаю з цвітом прагнення відверте
забуть тебе, та в'яне цвіт і мста.

Повітря — невмируще, а плита
незряча — тьму з її очниць не стерти.
І мерзне серце, в глибині роздерте,
від місяця, що сяйвом пригорта.

Але я вистраждав тебе. В двобої
з собою сам — над образом твоїм —
тигр і голубка, зуби і левкої.

Втиши словами мого шалу грім,
чи жити дай у спокої страшнім,
у темряві душі, навік сліпої.

Коли тремкі та блискотливі зорі
Заятряться в блакитній вишині,
Ясна печаль дзвенить в душі мені,
Малює страх видовища суворі.

О! Будуть сяяти вони в просторі,
А я незрушно спатиму в труні…
Страждаючи, сную думки сумні
У тузі й безпорадній непокорі.

Та що се говорю я? Смерті гніт
Непереборний — зір високі храми
Розваляться й погаснуть з бігом літ.

Але над смертю і всіма часами
Моя душа — вона побачить світ,
Зруйнований під вічності вітрами.