Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ось березень, мансарди прохололі,
відкриті морю; голубиний шлях,
горять тюльпани-велетні в садах,
з туману сонце виплива поволі,

немов огненна куля; все кипить —
срібло і молоко, індиго й піна…
Вітрильник лине в морі, і нетлінна
у небі просявається блакить.

Валенсіє, плодющих весен краю,
таку тебе сьогодні оспіваю —
квітучу, непокірну і палку,

приборкувачку вод в камінній моці,
морського бога в голубій затоці,
любовного кентавра в квітнику.

Знов ніч… пошерхли спалені уста,
гарячка гатить молотом у скроні
дитини. — Мамо, пташка золота,
метелики рожеві і червоні!

— Спи, синку мій… Засни бодай на мить… —
А рученьки немов кричать: «Спасіте!»
Скажи ж мені, хто може остудить
тебе, моєї крові ясний цвіте?!

Надворі тихо мерехтять зірки,
біліє, наче купол, місяць молод,
невидимі гуркочуть літаки.

— Моєї крові ти квітучий солод…
Чи спиш?.. — Лякливо дзеленчать шибки.
— О холод, холод, холод, холод, холод!

Від моря і до моря йде війна,
за море глибша. В жалібні хвилини
дивлюсь на море, що за обрій лине.
Ти ж дивишся, Гьомар, яка сумна

Іспанія, її хмурні глибини
Камоенс прозирнути б міг до дна…
Далеко я, та в спомині зрина
болючий образ твій, моя богине.

Війна убила радість і любов,
роздмухала кострище тіней знов
і привела печаль і смерть у гості.

Медовий сон кохання не прийшов,
і квітка не розкриється на брості,
обтятій лезом у безумній злості.

Знов спогади. Вікно. Фіранка полотняна,
за нею музика й сліпучість висоти;
плід золотий в саду — лиш руку простягти;
прозора синява заснулого фонтана.

Дитячих днів моїх Севілья осіянна!
Ти наша! Збережіть це в пам'яті, брати;
не знаємо, чи нам не скажуть відійти;
чи нашою вона залишиться до рана?

Хтось камінь вогнища домашнього продав
тевтонові й розкрив своє нутро звіряче,
ключ до морських воріт хтось італійцям дав…

В ненависті й журбі мій рід закляк неначе,
його стискає жах студений, мов удав,
а рід мій сіє, жне, росте, співає й плаче.

Іспаніє моя, через твої простори,
як розчепірена ненависна рука,
окопи йдуть, де кров тече, немов ріка,
порізані горби, яри, узгір'я, гори.

А наволоч встає ляклива і гидка, \
рубає на тріски твоїх дубів собори,
обламує сади, видавлює прозоре
вино з плодів, що їх дає земля дзвінка.

О, знов, і знов, і знов, Іспаніє скорботна,
ти захлинаєшся; вітри твої кричать,
а море стелеться, мов жалібні полотна.

На храмах — забуття глибокого печать,
земля в чистилище спустилась, як у багна.
Все продається тут, все марнослав'я прагне.

Конара крові зрошує світанок,
де породілля в стогонах злягла.
Крик залишає в рані скалки скла,
а костомахи тінь — на тлі фіранок.

Та світло все скоряє, й наостанок
начала казки гинуть, наче мла;
і вибух жил тікає до живла
туманного, мов яблука багрянок.

Снить у гарячці про дитя земне
Адам і ніби чує в пульсі глини
дитячих ніжок тупання гучне.

Адам же інший темним зором лине
на місяць, де без ниви й насінини
ось-ось дитина сяйва спалахне.

Простягуючи руки срібляні,
плакучий вітер темряви й світання
відкрив мого кохання рану в сні
і віддаливсь; я повен був жадання.

Це рана, що дає життя мені,
а крові й світлу — чисте проростання;
німіючої Філомели дні,
гніздо, ліси й тумани для співання.

Як солодко в душі хтось гомонить!
Там, де пливе твоя бездушна врода,
я біля квітки ляжу під блакить.

І пожовтіє річка темновода,
а кров моя пов'ється, наче нить,
по хащах мокрих, де не спить природа.

Хто скаже, що ти був? З якої речі?
Тоді, як день без тебе постає,
два голоси бринять — годинник б'є,
і вітер тягне стогони старечі.

Безумство нарду, ніби цвіт хуртечі,
затоплює бліде чоло твоє.
Людино! Болю світла! Де ти є?
Вертайся, ставши серцем порожнечі!