Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Хто зайця чи козу в гущавину
Не гнатиме через горби й долини,
Хто в пообідні палахкі години
Відмовиться від супочинку й сну,

Щоб супроводжувати вбивства, смерті,
Любов нещиру, заздрощі, біду,
Жахні серця, ненавистю прожерті?

З полів я вийшов і в поля я йду.
Змагання лютих сил мені байдужі,
Мої кайдани — то жасмини й ружі.

Священна дружбо, ти, що на землі
Свою подобу ложну залишила,
Злетіла в емпіреї й, легкокрила,
В щасливих душ вселилася житлі,

Ти, що показуєш нам оддалі
Справдешній мир, як рятівні вітрила,
Задля котрого навіть добра сила
Нерідко звершує діяння злі,

Зійди з небес на твердь, що тоне в злобі,
Або ж брехні навік заборони
Вдягатися в твоє сяйнисте плаття,

Бо лжа, яка живе в твоїй подобі,
Поверне світ до давнього сум'яття,
До розбрату старого, до війни!

Все забирає рік життя з собою,
Глузуючи з холодної плити,
Що проти часу сміє піднести
Свою камінну тривкість, наче зброю.

Дитя, що вперше до землі стопою
Торкнеться, почина до смерті йти.
Мчу до тієї ж темної мети,
Як потічок до моря за горою.

Секунди — кроки немічні й страшні,
Роблю їх проти власного бажання, —
Йду при свідомості, та йду і в сні.

Смерть — то короткий подих, мить остання.
Якщо вона закон — не покарання,
Навіщо так печалитись мені?

Склепити зможе темрява остання
Мої повіки і звільнити вмить
Од плоті душу, де печаль щемить,
Немов свободи тоскне пожадання.

Та пам'яті ясне палахкотання
На цьому боці пітьмі не згасить,
Мого вогню бентежна ненасить
Не скориться законові зникання.

Душа, котрій тюрмою був сам Бог,
І мисль, котра світила й прагла льоту,
І кров, що гріла тлінності чертог,

Покинуть плоть свою, а не турботу, —
І в прах обернуться, але достоту —
В прах, сповнений любові і тривог!

Ті, що були веселістю й красою,
прокинувшись на досвітку зі сну,
під ніч обернуться в печаль марну,
заснуть, обняті тьмою льодяною.

Веселка, що карміну й злота грою
на мить просяє далеч грозяну —
знак людського життя — все за одну —
єдину днину пролетить стрілою.

Для розквіту троянда чарівна
росте і розцвітає, щоб зів'яти, —
один бутон — колиска і труна.

Життя, як день, майне, коли з дитяти
стає дідусь, і вже пора вмирати;
вік — що година, рік — що мить одна.

Волосся пишне, що йому дала
Свободу ніч, розсипане, бунтливе,
Красуня чеше, випрямляє звиви
Промінь, що в'ються на дузі чола.

Як би ретельно праця та не йшла,
Яке б чесання не було дбайливе,
Сяйливішим не стане те сяйливе
Безмежне царство світла і тепла.

Що білій шкірі молодій клейноди,
Коли вона чистіша за алмаз,
Знадливіша за всі знадливі моди.

Красі не треба осяйних прикрас,
Оздоби жодні не прикрасять вроди
Явленної, розквітлої в свій час.

Проймає страх яву, жах проникає в сни,
коли, немов дрофа, незграбно і поволі
злітає бомбовоз на темнім видноколі…
Та від переляку і лютості війни

сильніші твій уклін полям озимини
й листки, причаєні, в тугих бруньках тополі.
На пурпуровий лід землі, на віти голі
розплавлені сніги впадуть із вишини.

На морі вибухи, димить вода зелена,
зловісно зойкає, неначе звір, сирена,
сріблиться в небі шлях страшного літака,

та ясно крізь громи і клекіт перестрілки
до мене доліта мелодія терпка
твоєї, владарко, квітучої сопілки.

Там гомілкастий профіль на воді,
політ стріли крізь неба синь глибоку
і над гніздом із патиків і дроку
спинаються лелеки молоді,

як закарлючки… В пам'яті зрадливо
про тебе спогад виринув. Твоїм
полям камінним сниться дощ і грім,
зеленої землі пахуче диво.

Соріє чиста, радосте й снаго,
скажи, літак, летиш ти на Дуеро,
чи згадують ще там співця того,

хто відродив червоне романсеро,
чи Каїн ходить по планеті знов
і п'є, неначе овід, людську кров?