Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Хіба могла б я спати, милий мій,
коли кохаю так несамовито!
Підлогу сріблом місяця залито,
ряхтіють зорі в безвісті німій.

Хіба могла б я спати, милий мій,
коли жагу розкрито й розповито,
і можу, смуткові сплативши мито,
сто щасть обняти в радості одній?!

Я чую в плоті пурпурне палання,
віддамся хвилям щастя — понесуть
і розіб'ють — це відаю зарання,

та що з того, коли палає грудь
і туга тисне — ти про все забудь! —
як перша туга або як остання…

В моїй шовковій блузці — я ж не винна —
зблукали твої пальці самохіть,
і розстебнулась брошка, й, наче цвіть,
відкрилася бентежна дивовина

грудей… Твій погляд — заклик і провина,
і просьба, й темна скарга, й ненасить…
Єднаймося — з мережива в ту мить —
богиня з піни — висяйнула спина.

О, як нагий оголює мене!
Неначебто в серпанковій запоні,
твоє обличчя бачу я чудне,

і вражена я прагну рук твоїх —
тьмяніє світ, і між твої долоні
я потрапляю й пропадаю в них.

Юнак до моря поглядом приник.
Що бачить? Флот козацький. Співом ярим
гримлять човни. І в просторі безхмарім
мигоче грізно блискавки язик.

Стривай же, Візантіє, незабаром
червоних півнів ти почуєш крик;
тобі віддасть шановний твій боржник
кров'ю за кров, а за вогні — пожаром!

Юнак на море дивиться… Нема
вже синяви південної на ньому,
свинцем облита блискотить корма.

Не чути пісні рідної, ні грому,
і Таллінн в тумані стоїть грузькому,
земля нещасна, мовою німа…

Мов дім покинутий, на крутогорі
стоїть важня, на дверях — колодки.
Заснуло все, лише працюють зорі
та ще вовтузяться домовики.

Там є вага — поміст, як три кімнати,
велика, горда й завжди нашвидку
готова будь-який тягар підняти
і витримати правду будь-яку.

Вугілля, торф, зерно і всяку пажить,
порожній віз чи повен — все взаміт
щодня вона без нарікання важить,
мов перед вічністю дає одвіт.

Колись і я під зиму, в люту стужу,
на ту вагу поставлю власну душу.

Гілками до небес тягнусь я безустану,
Корінням з-під землі я соки дістаю;
Скидаю дні журби в туманів течію,
Плечима не стаю до лютого бурану.

Я хочу на вогні плекать снагу свою
І душу берегти від нечисті, як рану;
Я краще біль прийму і поломінь багряну,
Ніж тихий супокій у ситому гною.

Люблю я глибину, а не болото броду,
І голосом дзвінким почать хотів би я
Ту пісню, що звучить, мов поклик до походу.

Хотів би знати я, що лепта є й моя
У слові, уділах, і в майбутті народу,
І в кожній усмішці, що радістю сія.

При вході в Божий храм напийтеся води:
Ось кран, водопровід з далекої криниці,
Та бачить люд простий, що кухоль для водиці
На ланцюгу висить: мовляв, не укради!

До церкви тихо йдуть бабусі сумнолиці,
Самітники, сліпці, монахи і діди;
їм кухоль, наче дзвін, дзвенить на всі лади:
«О, не крадіть мене, раби Господні ниці!»

Господня заповідь прикута до стіни,
Всевишній, подивись, належно оціни
Апостолів своїх за винахід лукавий…

Як віри вже нема і в служників твоїх,
Що не вкраде ніхто з-під церкви кухлик ржавий,
То значить: на землі повсюдно править гріх!

У дебрі лісовій трясовина
В іржавий мох захована, глибока.
Вночі сова тут стогне жовтоока,
Дубіє з жаху дика звірина.

Туди не ходить жоден заволока,
Немає тут стежини до багна.
Землі і підземелля тут війна
Іде одвічна, вперта і жорстока.

Одначе трясовиці не страшні,
Бо не усе те гниль, що у плісні,
І не усе те чисте, що прозоре…

Народжується в цій трясовині
У клекоті, в змаганні, у борні
Ріка, що безупинно живить море!

Хто джерело, й отаву запашну,
І тінь на луках сонячних покине,
Хто не присвисне на пташа невинне,
Котре звістує радощі й весну,