Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Шугає яструб мислі крізь гущари
Над осокою річкових заток.
Вкриває осінь інеєм стіжок,
Згущає, за традицією, хмари.

Розплутать хоче блискавиць моток
Ніч горобина. Горобин стожари.
В слідах копита зблискує льодок.

Стерня сивіє. Дощ — як шум лоток
І, наче з обгорілої конари,
На вруно пада золотий листок.

Хустки в густих житах цвітуть, мов жар,
і сонце, сонце розлилося — жнива…
П'є з глека воду молодий косар,
і тішить зір йому блакить сяйлива.

Опівдні з лісу вийшла тиша. Хмар
ніде не видно, та ріка шумлива,
мов здивувалася, зайшла в шувар,
на лотоках заграла, й раптом — злива!

Цівки води, мов крицяні прути,
вбиваються у землю з висоти,
дощ — огорожа рівна і блискуча.

А поруч (камінцем туди докинь!) —
погода, й пісня, й під небесну синь
встає за вершником пилюки туча.

Світ — у мені. Дзюрчання ручая,
шемріння крил попід небесні створи,
і квітки безіменної прозоре,
ласкаве просявання — все це я.

В мені — весна, що зеленню сія
і кригою, котрою вкриті гори,
в мені — безодні неба, сонць простори,
глиб темряви і днини течія.

І смертне все, і все, що незнищенне,
в життя і в смерть проходить через мене,
туди й назад — незмінне і притьмом.

Багатство — я, я — неподільність суща,
я — світла порошина проминуща
і сонця непогасного огром.

Історія не відала донині
творця такого! Сущий ідеал!
Мудрець! А ворогів б'є наповал!
Вогонь у нім кипить, як у лавині.

Його перо поводилося сміло.
Йому несли в гостині хліб і сіль.
Він був, як меч, ні, більше — як важіль,
що підіймає благородне діло.

Він зносив з радістю біду й турботи,
сан часу славного, він до роботи
охоче брався й завжди був щаслив!

Що залишають нам таланти? Мислі,
безсмертну славу, сльози, в горлі стислі.
А він був невмирущим, доки жив.

Даремно свій талан клянеш і тлінну плоть
висміюєш, душе, впадаючи в злорадство:
потужна міць твоя і все твоє багатство —
від тіла, що його так легко побороть.

На нього ремствуєш і в нім живеш нерадо,
але воно — твій слух, твій голос і твій зір,
без відчувань його не вийшла б ти надвір,
була б сама в собі зачинена, монадо!

Лиш плоттю живлена твоя могуть росте,
володарюєш ти на світі певно й сміло,
допоки чахне й схне за тебе смирне тіло.

А чим же ти йому відплачуєш за те?
Невдячнице, коли злітаєш в славі й сяйві,
лишаєш тут його, немов одежі зайві!

Не пам'ятаю, спав я чи не спав,
заслуханий у шум ріки гірської,
коли той сміх дівочий пролунав,
лукавий сміх в нічному супокої.

Замерехтів і зник — зоря між гір.
Дивився місяць у вікно звабливо.
І вийшов я, послухавшись, надвір,
побачив світло на траві, як мливо.

Подвір'я батьківське. А там хатки —
поснулі вже. Покриті тьмою доли.
І світить стремено віддалеки —
десь в глибині порожньої стодоли.

Дівочий сміх. І вічний шум ріки.
І дні, котрі не вернуться ніколи…

Дощі січуть. Уже й душа промокла.
Лизне машина фарами вночі
вікно моє — і знову тьма, як поклад
вугільний; і січуть, січуть дощі.

Червоне листя, вчавлене в болото.
Німі книжки. Холодна самота.
І знову — стук у шибку. Хто там, хто то?
Сумна, бездомна стукає сльота.

Ах, вірити я прагну, що про мене
бодай одна душа в цей дощовій,
в це завірюшшя темне і студене
подумає! Вона — рятунок мій.