Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Од відпочинку й сну, що суть твої брати,
Ми знаєм радощі, тобі ж приносим жертви;
Та душі родяться тоді, як треба вмерти,
Як треба від кісток на спочив одійти.

Чого пишаєшся? Рабо владик і долі,
Ти там, де хворощі, трутизна та війна;
Ще краще, ніж твоя правиця навісна,
Приспати може нас і мак в земній юдолі.

Ми прокидаємось навіки після сну,
Немає смерті: ти лягай сама в труну!

Як ніжно час, юнацьких літ крадій,
Взяв двадцять три найкращі роки в мене!
А де мій цвіт? Вже дерево зелене,
Та на плоди не бачимо надій.

А може, в зовнішності молодій
Єство вгадати важко достеменне,
А може, незнищенне і священне
Повинне ждати не весни, а дій?!

Та відаю — одержить моє тіло
Свій пай землі і все, що в ньому є,
Велике чи середнє звершу діло.

Що ж, хай цвіте покликання моє,
Хоч все незмінне, — що зросло й що стліло, —
В очах того, хто завдання дає.

О Боже, за побитих відомсти —
Лежать вони попід альпійські скали;
Ми перед каменем іще вклякали,
Як твій завіт вони взялись нести.

О відомсти, бо добре бачив Ти,
Як із кошар твоїх овечок гнали,
Як матерів і немовлят скидали
В безодню кровожерливі кати.

З долин до неба зноситься стогнання,
А ріки з кров'ю линуть на поля
Італії, де терпить ще земля

Потрійного тирана панування,
Де нова паства встане, наче рать,
Блудницю вавилонську покарать!

Як думаю, що виснажився світ
Очей моїх, і, входячи в темноти,
Марнується мій дар, хоч прагну доти
Трудиться, доки сил моїх і літ, /

Щоб до Творця прийти на чесний звіт,
Питаюся: «Чи прагне Бог роботи —
Забравши зір?» Щоб ремство се збороти
Мені Терпіння подає одвіт:

«Твоїх дарунків Богові не треба,
Ані трудів, бо має він могуть,
В якій тримає землю й безмір неба;

Ті служать Господу, що вкірно йдуть, —
Бо їм не знана ремствувань ганеба, —
В його ярмі і ті, що стали й ждуть».

Йдуть зміни від низин аж до вершин —
Розщеплюється все — з вершини знову
Йде вниз, проймаючи світобудову,
Могутня музика незрушних змін.

її меланхолійний передзвін
Сумління чисте може вчути. Скову
Не зносить правда, й завжди форму нову
Наповнює її одвічний плин,

А ветха форма валиться щоразу,
Як вежа дня вчорашнього, що в ній,
Хоч би й збудована була з алмазу,

Не може відгукнутися прибій,
Ні випадковий крик, ні зблиск надій,
Ні інший неймовірний дотик часу.

Надто багато нас було і буде
На цьому світі, й завжди всі берем;
Свого в природі мало впізнаєм.
Дали серця? Та ні, це знак облуди.

До місяця оголить море груди,
Вітри, що стогнуть, мов під тягарем,
Затихнуть, як поснулих квітів щем, —
Не бачимо й не чуєм, бідні люди.

Ніщо вже не хвилює нас! Якби
Я був язичником, великий Боже,
Не знав би стільки самоти й журби.

Я бачив би, як море, наче ложе,
Застелює Протей, я вчути б міг,
Як дме Тритон у свій суремний ріг.

О Мілтоне, ти жити б мав сьогодні,
Бо ж обернулась Англія в багно;
Англійський дар духовності давно
Вже втрачений; байдужі та холодні

Мечі та пера; вівтарі Господні,
Будинки та палати — порохно;
Ми — самолюби! Ми йдемо на дно!
Прийди ж і підніми нас із безодні!

Дай силу нам себе перемогти,
Всели здоров'я в наше серце хворе,
Верни нам світло честі й чистоти!

Ти голос мав могутній, наче море,
Ти духові давав знання суворе,
Та не встидався й сміття підмести!

Красо столикої річної мряви
І диких видив батьку! Я дивлюсь,
Як твоє світло, водянисте й мляве,
Блищить у хмарі й плетиві галузь,

Як губишся, як погляди сліпучі
Ти кидаєш крізь діри, що вітри
Прорвали в білій кучерявій тучі,
Як осяваєш темний світ згори!

Ти — мов надія наша. Розсіялась,
Та вже і засмутився ясний зір,
Он за дракона розпачу сховалась,
Он випливає знову на простір.