Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Забувши матері своєї храми
У Пафосі і Кнідосі, ширяє
Вона в мені; створіння пустотливе —

Народжує амурів тисячами,
І серце їх усіх в собі тримає, —
Гніздо страждань любовних нещасливе.

Любов душі — це лад, це ум природи,
Що сонце рухає й нічні світила,
Вгорі, де грає ліра злотокрила,
Веде швидкі чи й вільні хороводи.

Підвладні їй — земля, повітря, води,
Вогню гарячість і людини сила —
Гнів, біль, надія, втіха буйнохвила,
Жадання щастя, радощів і згоди.

Все створює Любов, що світлу треба,
Владує всім, як сяйво, досконала,
Та звершується в нас її потуга;

Так, начебто в найвищих сферах неба,
Вона своє князівство заснувала
В очах у вас, а храм — у серці друга.

Моя нещасна молодість пройшла
в печальних образах, та поміж ними
були мистецтва радісні світла;
я вгору йшов шляхами горьовими.

Але мої дзвінкі й веселі рими
не люблять скаржитись, не тямлять зла.
Тих любить вірш, хто знає: вдруге йтиме
по тій же стежці, що в огонь вела.

В Італії єдиним був поетом
і вийти я в лауреати міг,
та жив, не знавши слави, як дитина.

Не дорікаю слабкостям прикметним,
бо гордощі — мій гарний, людський гріх.
Світлішає під вечір моя днина.

«Злочинцем» був для мене батько мій.
Я, мавши двадцять літ, зустрів старого,
а він — як та дитина, повен мрій;
тоді збагнув я: мій талант — від нього.

Від нього — зору блідно-голубого
сіяння. В усмішці його м'якій —
знак бідності; він жив недбало, вбого,
та чаклував жінок, неначе змій.

Був легковажним; бідна моя мати
знесла всі злигодні та викрутаси
життя — їй з рук він вирвався, як м'яч.

«Не будь на батька схожим!» — мамин плач.
Втім, я дізнавсь — вони дві різні раси,
що звикли з давніх пір ворогувати.

Я знову покохав. Була це Ліна
з червоним шаликом. Належить їй
найважливіша днів моїх частина
і дівчинка, що в неї погляд мій.

В Трієсті проживала жінка Ліна.
За горе я любив її, й при ній
зосталася любов моя нетлінна,
моя душа — в гарячці молодій.

Я Ліні присвятив своє найкраще
творіння — книжку, де сягнув до дна
відвертості. Така в тій жінці сила.

Я інші знав кохання, та боляще
лише одно було — вона! Вона,
що знала все й, крім себе, всіх любила..

На святі виноградаря в Дербенті
Я був і слухав пісню про лозу.
Як виноградини, твої зелені очі
Знадливо сяяли в душі моїй.

Був у Японії на святі вишні;
Пелюстки ніжні славили співці,
А я, стужившись, мила, за тобою,
В уяві цілував твої уста.

З болгарами на празнику троянди
Я вина пив, хвалив олійки руж.
А подумки до тебе я летів,

Пригадував, хмеліючи від згадки,
Як на світанку ти виходиш з моря,
Йдеш по рожевій мережанці хвиль.

Принадлива троянда, та колюща,
Принадлива шипшина, та колка,
Принадливий горіх, та шкаралуща
На ньому неподатлива й гірка,
Принадний ялівець, та опіка,
Коли рука в шпильки його порине,
Принадний кипарис, але жорстка
Його кора, принадний цвіт ялини,
Та в неї гілля гостре, мов дротини.
Все, що солодке, гіркота сама
Готує нам; нецінне для людини
Те, що було здобуте легкома.
Тож не злякаюсь болю, ані труду,
Після яких блаженство я здобуду.

Я написав над морем на піску
її ім'я, але набігли хвилі
І змили ту роботу нетривку,
Та знову я накреслив букви милі.
Вона сказала: «Кинь зарозумілі
Жадання час і смерть перемогти.
Все — прах на світі. Навіть на могилі
Моє ім'я зітреться від сльоти!»
«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!
Мій вірш здолає всіх віків припливи,
Залишиться, як світло чистоти,
На небесах твоє ім'я сяйливе.
Що смерть, як наша ніжність і любов
Життя наступне виплекають знов!»

Погірдною не будь, не величайся, смерте,
Могутня і жахна, та не всевладна ти;
Хто вмер — живе; й мене не можеш замогти,
Хоч гостриш ти на це своє жадання вперте.