272
Життя летить, і днина йде остання,
Товаришує смерть великим дням.
З теперішнім, з минулим, з майбуттям
Я — в стані вічного ворогування.
Мене вбивають спогади й чекання,
Не маю спокою ні тут, ні там;
Якби я піддавався цим думкам,
То відійшов би на той світ зарання.
Вже не зазнаю щастя; навпаки —
Мій корабель несуть вітри гривасті,
Розшарпують його, як ті вовки.
Поламані на ньому щогли й снасті,
Вкриває буря береги скелясті,
Де згашені манливі маяки.
274
О, гетьте ж ви, думки, мої тирани,
Чи не доволі вже мене Судьба,
Любов і Смерть цькували, мов раба,
Чи вже мої загоїлися рани?
А ти, о серце, завжди неслухняне,
На мене з недругами йдеш — хіба
Служити ворогам — це не ганьба,
Хіба мій меч їх більше не дістане?
В тобі — гінці Любові потайні,
В тобі справляє Доля всі пишноти,
В тобі готує Смерть удар мені;
Моє життя ти прагнеш розмолоти,
Тому від тебе йдуть усі турботи,
Думки підступні й лиха навісні.
З КНИЖКИ «СОНЕТИ»
19
Я вашим зором бачу світло миле,
Яке мені, сліпцеві, — з неба дар.
На ваших плечах я ношу тягар,
Який здвигнути сам не маю сили.
Я, сотворіння куляве, безкриле,
На ваших крилах лину вище хмар.
При вас то блідну, то стаю, мов жар,
Який би навіть льодом не згасили…
Як ви щасливі — то всміхаюсь я,
Як ви сумні — я пойнятий журбою,
У вашій волі — воля й мисль моя.
Я — наче місяць той, що сам собою
Не світить золотистою габою,
Лиш сонцем осіянний він сія!
20
Ніч має вроду темну й величаву,
В ній подив таїни немов закляк,
А день живий і жвавий, мов хлоп'як,
Веде при сонці осяйну забаву.
Але не тільки сонце нищить мряву —
Хай з'явиться черв'як чи то світляк
Із невисоких сфер, і вже ніяк
Не врятувати темряви державу.
І вже земля підводиться в теплі,
Плодющу піднімає деревину,
До неба зводить кільчики малі.
Та все-таки святіша ніч за днину,
Бо мисль її породжує людину
Дорожчу, ніж усі плоди землі.
21
Хто сотворив з нічого людям час,
Той поділив його на дві частини,
Назвавши ніччю й днем ті половини,
Та ніч він ближчою зробив для нас.
На людських долях видно нам щораз
Вплив місяця чи золотої днини.
Але мені призначена з дитини
Була судьба темнот, і світ мій згас.
У темнощах — кінець мій і начало.
Затемнене в душі моїй вікно,
А ніч хмурна проходить так помало…
Вам сонце за товариша дано,
Пустіть мене до світла, щоб воно
Мою темнющу долю осіяло.
86
Коли любові пал несе біду й содому,
Влітаючи в єство відкрите й молоде,
То як же той пожар бушує і гуде,
Зачинений навік у серці вже старому?
Чи той, хто вже відчув знесилення і втому,
Кого літа гризуть, як те взуття тверде,
Від шалу любощів на землю не впаде,
Мов дерево сухе й крихке від бурелому?
Він попелом стає в прекрасному вогні
І розлітається з вітрами до світання,
Себе від прикрої звільнивши хробачні.
Бувало, в юності я знемагав з кохання;
Мене, старого, знов його палахкотання
Нещадно обняло — чи ж довго жить мені?
87
Лише вогнем коваль уміє розбудить
Істоту гнучкості, заховану в металі.
І вишива митець узори досконалі,
З пломіння прядучи ясного злота нить.
Той не відродиться, хто спершу не згорить!
З любові гину я, вмираю від печалі,
Та сподіваюся на смертному причалі,
Що надійде колись моя воскресна мить.
Причислити себе тоді до мертвих маю,
Коли воскресну я в огненній явині
Із полум'я того, в котрім тепер згораю.
Вогонь завжди летить у сфери вогняні;
Що перешкодити могло б тоді й мені
Злетіти в небеса, а звідти вже — до раю?
ВІРШІ ЛЮБОВІ
1
Ти відлітаєш, ластівко, на зиму,
І до гнізда вертаєшся весною,
Та знов летиш осінньою порою —
Де Ніл і Мемфіс, в далеч неозриму.
А я Любов плекаю невситиму
В своєму серці літом і зимою;
Вона живе в мені й радіє мною,
— її довіку я в душі нестиму.
Читать дальше