Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Щоб тішитися помстою й карати
За тисячі образ, бере свій лук
Амур, подібний до підступних злюк,
Що крадькома вичікують розплати.

В очах і в серці захисні загати
Я збудував з чеснот і з їх сполук,
Та вибито щита ударом з рук,
І вже нема куди від стріл тікати.

Збентежена цим нападом швидким,
Душа моя не мала часу й змоги
Знов захистом озброїтись міцним.

Не можуть навіть кам'яні чертоги
Сховати від страждання серце вбоге
Від муки, що живе у ньому й з ним!

Не змеженіє річка від сльоти,
Вогонь вогнем ніколи не здолаєм.
Збагачуються схожості навзаєм,
Воюють протилежностей світи.

Любове, двоє тіл єднаєш ти
В одній душі, світ сотворивши раєм,
Чому, скажи, чим дужче ми жадаєм,
Тим менше дозволяєш осягти?

Як сліпить сонце зір, як глушить звуки
Околиць Нілу водяна дуга,
Що з гір летить і б'ється в каменюки,

Так стлумлює сама себе жага,
Від прагнення свого занемага
І кволіє від власної принуки.

Благословенні будьте, день, і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім'я
Моєї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в'яне, —
Й ти, неподільна радосте моя!

Священний вигляд вашої землі
Сум навіває, що аж серце плаче:
Що робиш ти? На небо глянь, бідаче,
Туди тебе волає шлях в імлі.

Втім, інша мисль — про інше взагалі:
До милої вертаймося! Тим паче,
Що серце без коханої — незряче,
Куди втечеш ти на однім крилі?

Веде ця думка першу за собою —
Я так їх слухаю, як новину,
Що раптом приголомшує журбою.

Продовжують вони свою війну,
Хто переможе з них, я не збагну,
Кінця не видно їхньому двобою.

Співати по-новому про Любов
Я прагну, щоб збудити співом тіло,
Щоб знов жадання запалахкотіло,
Щоб ум студений запалився знов;

Щоб та душа струснулась до основ,
Яка мене покривдила так сміло,
Щоб співчуття в сльозах її горіло,
В очах її, де світло я знайшов;

Щоб ворухнулись від зітхань жадливо,
Немов троянди на снігу, вуста,
Зубів одкривши мармурове диво;

І щоб моє життя, що вироста
Із болю, не боліло, а в літа
Далекі понесло мене щасливо.

Щасливі квіти й благовісні трави,
Прим'яті донною на самоті;
Пісок, що береже сліди святі
Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,
Фіалки у любовній блідноті,
Ліси вільготні, тихі та густі,
Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,
Ви омиваєте Лаури очі,
Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!
А там — підводні скелі серед ночі
Горять в мого закохання журбі.

Над річкою, де в мураві дорога,
При сході сонця, якось навесні,
Моїм очам, як видиво у сні,
З'явилась олениця злоторога.

Немов скупець, що довше якомога
Дивиться прагне на скарби сяйні,
За нею стежив я, аж дух мені
Перехопила радісна тривога.

Навколо шиї сарни — письмена
В алмазах: «Цезар дав мені свободу —
Не руш мене!» — О сяюча мана!

Сягнуло сонце полудня. На вроду,
Йдучи, я задививсь і впав у воду.
І зникла тут же ланя неземна.

Де погляд ніжний, де чарівний вид;
Де постать горда, де струнка постава,
Де мова та бентежна й величава,
Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?
Де та душа, що, мов зоря яскрава,
Висока й гідна владарського права,
Небесний нам осяяла блакит?

Я вами дихаю, для вас палаю,
Я народивсь для вашого єства,
Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,
В словах надію я плекав безкраю,
Та вітер порозвіював слова.