Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Бентежність гине в хлані темноти,
Як біля вас я стану, ясна зоре.
Любов рече, і слово те суворе:
«Тікай від неї, бо загинеш ти!»

Шукають злякані персти опори,
Обличчю барви серця не знести:
Припав я до студеної плити,
Та камінь теж волає: «Горе! Горе!»

Той понесе, як сором, вічний гріх,
Хто руки відхилив мої простерті
І встояти мені не допоміг,

Коли на кпини падав я одверті,
Мов на мечі, коли недбало сміх
Ви кинули очам, що прагли смерті.

Володарка мойого серця мила, —
Сліпуча, сонцесяйна ліпота;
Побіля неї з подиву несила
Вознести погляд, отверзти уста.

Їй очі освітила доброта,
Покора милостива стан повила.
Вона ступає так, немов свята,
Що нам про вищу силу ознаймила.

Дивитися на неї — благодать.
А хто не знав цю всемогущу вроду,
Не може щастя до глибин спізнать.

Від уст її, мов пахощі весни,
Іде любовний дух, що насолоду
Вливає в серце і велить: «Зітхни!»

Хто в гроні дів мою угледить панну, —
Побачить вроди чистий ідеал.
Возношу Богу похвалу похвал,
Коли бодай здаля на неї гляну.

Вона розбуджує печалі шану,
Високих почувань святий хорал;
Зарозумілості крикливий шал
В покору перетворює рахманну.

їй не потрібна слава голосна!
Мов нагороду, ласку поважання
Всім за смиренність воздає вона.

Благословенні помисли й діяння
Краси! Хто серцем дух її спізна,
Той завжди буде снити про Кохання.

Явило безмір ніжності й турботи
Обличчя ваше лагідне й сумне
В ту мить, як ви побачили мене,
Зчорнілого від горя і скорботи.

Я зрозумів, що, сповнене чесноти,
З моєї туги ваше серце схне.
Плач появляв страждання навісне,
І я не міг його перебороти.

Я мусив заховатися від вас,
Щоб ви не бачили мого ридання,
Не знали глибини моїх ураз.

Сумна душе, — я мовив, — до сконання:
З цією донною — моє Кохання,
Через яке я плачу раз у раз!

Кохання колір, стишений журбою,
І милосердя риси чарівні
Ваш вид прибрав у мудрій таїні,
Як ви побачили перед собою

Мій тихий погляд, спалений сльозою,
Уста байдужі, стиснуті й смутні.
Ви донну нагадали, що мені
І серце, й ум осяяла красою.

Очей від вас не можу відвести,
Котрі не знають іншої мети,
Як сплакувати вічну безнадію.

Ридати силу дасть мені ваш дух,
А сльози — це отуха всіх отух,
Та перед вами плакати не смію.

Ви, мої очі, проливали ріки
Гіркої туги, скорбної мольби.
Перед явою вашої журби
Всі опускали у сльозах повіки.

Тепер забули б ви про все, якби
У зраді я шукав для себе ліки,
І донні тій, що відійшла навіки,
Не впоминався вічної хвальби.

Все, що для вас — блаженство неокрає,
Для мене — горе, ніби тьма, бездонне.
За вас боюсь перед очима донни.

її ніде й ніколи не повинні
Забути ви — хіба що в домовині, —
Так мовить моє серце і зітхає.

В душі моєї потаємний схов
Ласкава думка з вами загостила.
Вона печальне серце полонила
Солодкими словами про любов.

Душа питає серця: «Що за сила
Наш розум потрясає до основ,
Втишає болі й повертає знов
Йому жадань і мрій могутні крила? »

А серце — їй: «Задумана душе,
Сюди приходить новий дух Кохання,
Що молодість нам вічну береже.

Він тій завдячує своє життя,
Що наші скарги, болесті й страждання
Перейняла в пориві співчуття!»

О горе! Перед силою зітхання,
Що в серці народилося моїм,
Скорились тихі очі, й стали їм
Ненависними грішні пожадання.

Вони живуть у прагненні однім —
Слізьми являти жалощі й страждання.
Вінок тортур на них кладе Кохання,
І світло сліз туманиться на нім.

Йде жаль із серця, й серце в ньому тоне,
І сповиває чорна непроглядь
Кохання, що від болю непритомне.

Але найбільше ті думки болять,
Де сховане ім'я моєї донни,
Що відійшла за гробову печать.