Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Фальшива доброта перемогла на мить.
А може, то була відраза до мерзоти,
Котра лайно і бруд обходити велить?

А може, я свій страх не зміг перебороти,
Бо як згадаю, знов тремчу від соромоти,
І на моїм лиці той ляпас мій горить!

Я недругів своїх старавсь не впізнавати,
Проходячи повз них, убік відводив зір;
Це помилка була, бо ворог — наче звір:
Як в очі не зирнеш, він буде нападати.

Ти пожадай за зло не миру, а відплати,
І сутички шукай, і злагоді не вір;
Як він одвернеться, роби наперекір,
Ставай з ним до чола, хай бризне кров бидляти!

Гірке моє вчення. Немає тут Христа.
Є людські мудрощі, позичені в потвори,
Що невідома їй звитяжна доброта.

О Боже, чом же Ти не дав мені покори,
Коли шукав мій дух ослаблений опори,
І сяяла йому, як сонце, правда-мста?!

Сумна моя душа — криниця, повна туги
За тим, що не збулось, хоч мріялось мені.
Та не хотів би я вернутись в юні дні,
Щоб виправляти все, життя прожити вдруге.

Ганьбу приниження над волею наруги
Я в серці вмурував на кам'яному дні.
Та дзвони вдарили! В натхненному вогні
Горів я й воскресав з народної потуги.

Минулося. Гуде прощань глуха струна.
А я, не вписаний ні в жертви, ні в герої,
Дивлюсь, як глибину ковтає глибина.

І жаль мені за тим, що смерті молодої
Я не зустрів тоді, коли ходив при зброї
Над Прутом у лісах, у сотні Спартана.

Про славу я не дбав, не пхався в лавреати,
А як давали, брав медалі й ордени,
Та не кладіть мені тих бляшок до труни,
Щоб я без сорому міг перед Богом стати.

Писав я вірші й знав напам'ять їх читати,
Але не всі, не всі, немовбито вони
Від різних матерів були мої сини;
Тих я любив, а тих не міг ніяк згадати.

Хоч я підозрював — Політика була
Повією, але її гріховна знада
П'янила й на мій дух лягала, наче мла.

Але до Лірики я біг, як до свічада
Своїх бажань і мрій, і, мабуть, добрі чада
Та дівчина на світ од мене привела.

Я з прапором стояв у людськім ланцюзі,
Що біг дорогою до Києва зі Львова.
Підводилась тоді із мертвих наша мова,
І серце з радості купалося в сльозі.

Де ж дівся той народ, та сув'язь барвінкова,
Ті горді погляди, мов леза в морузі?
Те стало смердами, а те пішло в князі,
Те в шлях зарилося, як згублена підкова.

Держава є, але народу ще нема.
Задовго ми були у хробачливій плісні,
Згасила мозок нам нагайка і тюрма.

Та вірю я в часи майбутні, благовісні —
Постане нація об'єднана, як в пісні,
І люди, не раби, візьмуться до керма.

Як замками з піску втішається дитя,
Так я радів колись будовою держави,
І серце я поклав поміж каміння ржаве,
Аби стіна була відпорна до гниття.

Не каюсь, та болить затрачене життя;
Там будяки ростуть, де квітували трави,
І споживаю я розчарувань потрави,
Трутизну п'ю і жду на смертне забуття.

Я знаю: дні були, коли світив, як зброя,
Мій непокірний дух, та грізний мій припас
Пішов до рабських рук; мені ж — судьба ізгоя!

Занесений піском моїх чуттів алмаз;
Моя доба пройшла, її поглинув час,
Та буде ще вона відкопана, як Троя!