Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

А ворог мій встає, являє людський лик
Вчорашній сатана з обличчям херувима,
І вірю я йому, бо вірити я звик.

Але пече мене та правда нестерпима:
Як ворога нема, немає й побратима!
І знов я в каятті горю, мов єретик.

Я смерті не боюсь, хоч зраджував її,
Не вірив, що й мені призначено вмирати:
В гаю, на цвинтарі, горнувся до дівчати,
На гріх його вмовляв, аж мліли солов'ї.

Навчав мене Хайям писати рубаї,
І ніжно ставитись до глечика й горняти,
Що з глини могилок їх люблять виробляти,
І вушка в них такі округлі, як мої.

Я мертвих мудрості з тривогою вивчаю,
Але люблю життя пахуче і смачне,
Як від коханої окраєць короваю.

Люблю співати! Так, як я, ніхто не втне!
Брати! Коли помру, я в трумні заспіваю…
Тож трохи помовчіть. Послухайте мене…

Невже за те помер Син Божий на Голготі,
Щоб одчинилися у судний день гроби
Та піднялись царі, донощики, раби,
Кати і всі, хто жив у злобності й підлоті?

Навіщо Богові палити гори плоті,
Що схована була в підземні жолоби,
Давати тліну вид і в кістяні лоби
Вкладати очі й дух, що повен злої хоті?

Якщо Господній Суд задуманий на те,
Щоб скласти грішників у вогнище, як дрова,
То як ви поміж них невинних знайдете?

Піде реакція злочинства ланцюгова,
І вибухне в огні жахнім світобудова,
І погорить тоді з неправедним святе.

Я листя загрібав. Купив нові граблі.
На небі висів сніг, як мамина верета.
Втім, листя звіялось, як золота карета,
Колеса зблиснули і зникли в синій млі.

Так їздили колись магнати й королі,
Та все розпалося, як видиво поета.
І вивірка сумна із-під мого манжета
Горіх собі взяла й запорпала в землі.

Йде свіжа прохолодь. Пітніє й курить ватра.
З'явився давній друг. На голові — ондатра.
Марною мовою постелена тропа.

Танцює осокір і в танець мене кличе.
Я повертаюся у лоно таємниче,
І дивиться, мов кріт, на мене тьма сліпа.

Все трони мають: ноги, руки, зір!
Вони пильнують вищих зобов'язань,
Що дістає їх від миропомазань
Монарх Ягайло, Фердинанд чи Лір.

В нас тронів не було, тому не вір,
Що буде королем вчорашній блазень.
Він дуже схильний до повчальних казань,
Та чинить сам собі наперекір.

О демократіє, йому корону
Ти віддаєш, а він — без голови,
Є в нього тільки сідало для трону.

Але не покидай нас і живи,
І трони наші виростуть з трави,
І ми, нарешті, вклонимось закону.

Усе, що Бог створив, жадає бути в слові,
Бо слово сталося творцем добра і зла.
І в імені своїм душа себе знайшла,
Відбилася, як плоть Господня на покрові.

І Каїн — це той брат, що із його чола
Вже стерли Божий знак філософи совкові,
Та лиш назви його — і знову пляма крові
Там спалахне вогнем, де шкіру пропекла.

Прародичі в раю покуштували плоду
Із дерева знання з намови сатани,
І світ одкрився їм аж до самого споду.

І досі спізнають Адамові сини
Ту правду, що в словах шукає явини,
І в мові Божий дух приходить в дух народу.

Старий був Авраам, та дівчину Агар
Любив — його пекла жага непощадима.
Все бачила жона ревнивими очима,
Суперницю свою вела на той пожар.

І слухала вона, сховавшись за дверима,
Як сходяться вони — рабиня і владар,
Як стогне муж її, немов несе тягар,
І помсти прагнула вся плоть її незрима.

Коли в її раби вродилося дитя,
Їх виставили геть — в жахну пустелю з дому,
Та гнаних врятував Господь од умертя.

Постав новий народ з гріховного розлому,
І війни почались, і перейшло в судому
Всієї людськості помстливе почуття.

Як Бог порахував злочинців у Содомі,
І знищив місто все, гніздовище підлот,
Зостались при житті один-єдиний Лот
І дві його дочки, побожниці відомі.

Та оселився гріх у їхнім новім домі:
Позбулися вони своїх дівочих цнот —
Під батька підповзли, щоб множився народ,
Бо впали всі мужі в господньому погромі.