Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Але мій дух не годиться з труною,
І, доки сонце в мене наяву,
Я чую в серці тугу світову,
Вчарований безсмертя таїною.

Віддав я до останнього гроша
Позичене, але чому, не знаю,
Не прагне спочиву моя душа,

Так ніби я священний хліб ламаю
І ще комусь його подати маю,
Буханку взявши з Божого коша.

Під вечір заклекоче лелечиха,
Піднявшись, мов газдиня, на гнізді;
Впадуть на землю промені руді,
Дрібні й цілющі, наче обліпиха;

Як маминого хліба чорна криха,
Мені літа запахнуть молоді;
До мене по росі, як по воді,
Прилине дівчина — молитва тиха;

Це надвечір'я рідного села,
Ця тута незбагненна і далека,
Ця дівчинка, що світ в очах несла,

Ця в небеса застромлена смерека,
Що вітами махає, мов лелека, —
Це все моїх останніх літ світла.

В Стопчатові, де Багадунка грає
Біля моєї хати, як струна,
Там, де стоїть смерека поставна,
Що мого батька юним пам'ятає,

Я народився з ніжного зерна,
В життя пішов, звабливе та безкрає,
Тепер душа додому повертає,
Від баченого й чутого сумна.

Вітаюся з черешнею, з вербою,
Не дивляться. Вина моя тяжка,
Бо в світі я замало був собою.

Куди подів я серце юнака,
Не діткнуте ненавистю й клятьбою,
І чисте, мов коханої рука?

Як вичесаний кінь, сяйний автомобіль
Виходить із воріт притихлого заводу.
Як в жінку молоду, в його лискучу вроду
Вдивляйся і тремти, вчарований всуціль.

Ви разом будете серед незнаних піль
Летіти приземки, під синню небозводу,
І далеч, випита, як те вино, до споду,
Бентежитиме вас, немов кохання хміль.

Але остерігайсь: твойого духу сниво,
Твій ангел, що крильми вкриває біг коліс,
На тебе дивиться зневажливо й глузливо.

Слухняний він, але, буває, йде навкіс,
Танцює на бігу, як самогубства біс,
І гине, й смокче кров із водія жаждиво.

В комп'ютері сидить ув'язнена душа,
Енциклопедія всезнаюча й прозора,
Як електричний струм, невидима і скора,
Услужлива, але холодна і чужа.

Вона — раба твоя. Подібна до ножа,
Захованого в плащ, її сумна покора.
Спить на екрані миш — малесенька потвора,
Твій зір за нею йде, її піймать бажа!

Ту сіру блискавку не зловиш ти ніколи,
Вона втікатиме від тебе, як мана,
В твого ума брудні і потайні околи.

Рабиня? Служниця? Ні, пане мій, вона —
Володарка твоя, несхопна і страшна,
Тобою створена, божественний Глаголе!

Поклич до себе світ на поле Інтернету,
Прийде сумний Тарас, і Данте, і Бодлер,
І з'являться раби, прикуті до галер,
Монархів профілі, обернуті в монету.

Поклич святих повій із династичних сфер,
І поміж них знайди бліду Антуанетту,
Що йде на ешафот, скажи їй по секрету,
Що ти її любив, допоки сам не вмер.

Екран комп'ютера — душі твоєї надра,
Де іскри золота поглинула руда,
Скотилися на них журби залізні ядра.

Ти бачиш, як в землі тече сліпа вода,
Як відкриваються твого життя чуда,
Як прагне палива твойого серця ватра.

Ніким не видимий, пробіг я серед ночі
Європу й Азію, як молодий мустанг,
Кавказ мені світив у сніжнім позолоччі,
Води напитися подав священний Ганг.

Але мене пекли, як рани, землі отчі,
І я махнув назад від юрт і від яранг
В карпатські видоли, перед кохані очі
Світлиць стопчатівських, і впав, як бумеранг.

Усе, що я придбав, — скорботності отрута,
На каменях чужих я загубив іскрінь,
Що до моїх підків живцем була прикута;

Вернувсь на житній хліб і на вівсяну рінь,
Схиляю голову до Лючки і до Прута,
П'ю воду, як старий мойого тата кінь.

Я каюся й горю! Я ображав людину!
На попіл спалюю свої гріхи старі;
Хитливе полум'я клубочиться вгорі,
Внизу ятриться грань — зола наполовину.

Та мій вогонь мене веде в нову провину,
Бо я ненавиджу побожні стихирі,
Пишу про ворога, мов на його корі
Нарізую свій біль, і сам од болю гину.