Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Бо Прага є! І правда є! І люди
Не всі переймуть звичаї скота,
Не всі осліпнуть на шляхах облуди.

Дух — від покори, від брехні — вуста,
А зір — від злуди відмивати буде
Твого страшного слова чистота!

На золотій околиці Гранади
Гарсіа Лорка горілиць лежить.
Він утопив свій погляд у блакить,
У синє небо, повне світла й знади.

А кров його в сухій траві горить
І сліпить, наче блискіт канонади.
Навколо вбивці повзають, як гади,
Маскуючись, міняє шкуру бридь.

Це єзуїтська головна прикмета —
Застрелити живого, наче пса,
Вважати богом мертвого поета!

Та хиляться над мертвим небеса,
Горять із плазнів сплетені тенета,
І сяє слова вічного яса!

Навіщо повертатися назад
З небес на землю, де війни катуші,
Де Францію дрібні й підступні душі
Зжирають, наче гусениці сад?!

І свій літак тісний, немов снаряд,
Веде він у безумнім безоружжі
Крізь вибухи, що, мов сліпучі ружі,
Цвітуть і осипаються підряд…

В палаючій, як метеор, машині
Його вхопила неба течія
І занесла в глибини темно-сині.

Світ у зірках читав його ім'я,
Лиш у пісках Лівійської пустині
Не відала про це сліпа змія.

Як дим, на землю падає Гевара,
Кущами болю вибухло плече…
Так тихо поміж пальці кров тече,
Як поміж скелі золотава хмара.

Стає над ним убивця, як примара,
Впритул стріляє ще, і ще, і ще…
— Хіба не годі вже? — питає Че.
І сміхом зблискує зіниця кара.

Прибитий до камінної плити,
Як до хреста, він мусить помирати,
Щоб завтра встати для святої мсти…

І ось беруть його в сувій церати,
В тюрму несуть таємно, мов кроти,
І неживого кидають за ґрати.

Спалити, чи віддати для мурах,
Чи в мурах затопити, чи в бетоні,
Чи поховати в атомному схроні
Цей, наче порох, небезпечний прах?

Так біситься і шаленіє страх.
І, щоб не брався мертвий Че до броні,
Вони йому відрубують долоні,
Обпечені на вогняних вітрах!

Ті руки, мов облиті кров'ю птиці,
На волю вириваються, летять,
І дивляться на землю, як зірниці.

А на землі, там, де хрести стоять,
Зготовані вже для нових розп'ять,
Вниз опускають очі люди ниці.

Упав літак, на нашій тверді тлінній
Розпався умлівіч, як всохла віть.
Вогонь шарпнувся в синю небозвідь
Над божевіллям металічних ліній.

Трава почервоніла, наче мідь,
Струхлявіла й збіліла сталь, як іній,
Згорів, немов газета, алюміній —
Такий, що не повинен був згоріть.

До вогнища прибігли з поля діти,
І їм вдалось у попелі знайти
Дзвінкий обруч космічної орбіти.

О Юрію! Носив на серці ти
Швидкий політ і вже не міг стерпіти
Повільних крил, як руху без мети.

Ціну свободи знає тільки раб,
Але не той, що виріс у темниці
І не вбирав у душу та в зіниці
Небес блакитних лоскотний єдваб,

А тільки той, що виглядав з-за штаб
Тюремних ґрат і зорі, як суниці,
Спивав устами духу, світлолиці
Думки плекав, не повзав, наче краб.

Та хто мені покаже те створіння,
Яке в живій матерії душі
Не носить волі? Це мої моління

До кожного раба! І всі клиші,
Всі крабовидні мають теж сумління,
Мов краплю крові на страшнім ножі!

Вмирає нація, а ви,
Напівділки, напівпоети,
Тихенько живете, мов кмети
Комуністичної панви.

Продажні, наче ті курви,
Безликі, наче табурети,
Лякливі, як душа трепети,
Пильнуєте свої хліви.

Пильнуйте й бережіться Руху,
Своє сумліннячко любіть
Гидливо, наче п'яну шлюху!

Та жити ви мене не вчіть,
Бо ваша повзаюча хіть
Не для скресаючого духу!

Блаженний муж мовчить на пишнім вічі,
Де нещодавнє рабство всі клянуть,
В лакузах тих себе не впізнають,
Що перед сильними згинались втричі.

Він слухає: в згірдливому злоріччі
Гуде й реве несправедлива лють.
Він бачить: боязлива людська суть
Сама від себе відвертає вічі.