Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Навсплячки гуси чапають додому,
Вдоволені та сповнені надій.
Вони напаслись на траві блідій,
Погрубшали в лінивстві молодому.

Десь журавлі летять крізь власну втому
І кличуть їх на шлях спасенний свій.
Дарма! Кого скував блаженний лій,
Той хоче спати в курнику глухому.

Не збудяться — хоч ти з гармати влущ!
Ідуть вони спокійно, по ранжиру,
За гусаком — у хлів плекати тлущ…

О брате мій, оспалий, повен жиру,
Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ
Біля хліва наточену сокиру?

Якщо ти дзвін, то серце віддаєш
Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне…
Не тільки титар, а й створіння злісне
За мотуз може сіпати. Авжеж!

Як ти поет, то в руки сам береш
Своє велике серце правдовісне,
Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне,
Але хай скаже все, чим ти живеш!

І заздрості не май до того дзвона,
Що звук йому дається легкома,
Що збуджує його чужа припона.

Для твого серця в світі пут нема!
Воно само собою — світло й тьма,
Твої кайдани і твоя корона.

Писав я ці сонети восени
В подільському селі на Тернопіллі.
Мов яблука чи груші пізньоспілі,
До снігу наливалися вони.

В них — зернятка душі, туманів сни,
Терпкого сонця соки стужавілі,
Але в плодах, що до зими на гіллі, —
Немає хробів ані гнилизни.

Благословенний будь, мій рідний краю!
Як дерево мале в гучнім саду,
Політок зимовий тобі складаю.

Нічого не жадаю, тільки жду,
Щоб знов підняти крону молоду
І розцвісти в зеленому розмаю.

Як він в шатро зайшов навколішки до хана,
Ганьба спекла язик, наповнилась гортань
Прокльонами, а хан сказав: «Даниле, встань!
Князеві повзати? Це навичка погана.

Ти другом будь мені. Ножа чи буздугана
На мене не готуй і чесно сплачуй дань,
Та не плекай в душі державних пожадань,
Бо краща голова жива, ніж бездиханна!»

Данило промовчав. Принизливі права
На свій престол дістав, як в очі — посвист пуги;
В Галичину примчав, як буря степова.

Він шикував полки, мечі із харалуги
Кував і будував державу з болю й туги,
За честю й правдою болючого єства.

Закопані московські коругви
Під Конотопом, на кривавім полі,
Гниють чи сунуть на Чигрин поволі,
Вилазячи, як та вужва, з трави?

Ти думай! Не зрікайся булави!
Вже заряджають вороги пістолі,
Щоб осмалити твої груди голі —
Шануйся! Влади не віддай! Живи!

Та він таки пішов на поклик черні,
І від гетьманства передав ключі
В слабенькі руки, в помисли мізерні…

Вернись! Поклич! Ми встанемо вночі
І знов зупиним орди людожерні,
Поклянемося на твоїм мечі!

Чорнило, і папір, і лампа — на столі,
В руці — перо з крила, у спогаді — латина,
Він конституцію писав. Була хвилина,
Коли він Богом жив, ще Орлик, не Орлі.

В народів є царі, султани й королі,
Клейнод володаря йде від отця до сина.
Ми ж вибиратимем вождя, бо ми — єдина
Безглавна нація на цій сумній землі.

«Зашвидко ми з біди погнались в демократи,
Монарха треба нам», — гуділи козаки, —
І я між ними був, пробач мені, мій брате!

А він замислював державу на віки,
І час його настав, коли воскресла мати,
І випав царський жезл з московської руки.

Козацький син з царицею в постелі —
В підлозі аж потріскують клинці.
А за дверима — слуги, як мерці,
А в глибі ночі — солов'їні трелі.

Що з цього буде? Церква в Козельці,
Струнка дзвіниця зодчого Растреллі,
І гетьман України, й невеселі
Родини Розумовських манівці.

Твоя імператриця, мій козаче,
Та ти — не імператор, не владар,
Ти тільки майстер пестощів, одначе

Не випалився твій вогонь задар,
Бо твоє серце голосне й тремтяче
У дзвоні б'є, аж глухне паламар.

Життя апостола, козацька кров, як фана, [2] Фана — прапор, корогва (діалект.)
Що клекотить крильми, за волю в бій веде;
Бойовика плече від полум'я руде,
В очах зажурених — рішучість отамана.