Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та в найчорніші дні зривався він до бою,
Прокльони накликав на сталінських владик,
І підставляв під меч свій зір і свій кадик,
Будив дрімаючих суремною трубою.

Тепер — герої всі. Тепер — усі святі!
Вердикт написано: не вмер за Україну
В тюрмі НКВД, в сибірській мерзлоті…

О судді молоді із запахами тліну,
Не так судили б ви, якби адреналіну
Набралися, як він, на власному хресті!

Як вітер з Хортиці, як весняний капіж,
Що солодко дзвенить і ламле вікна льоду,
Як блискавка нічна зі скроні небозводу,
Як листя й сніговиць морозяний крутіж,

Так він являвсь мені, і все тихіш, тихіш
Торкався клавішів, мов добував зі споду
Козацької землі надію на свободу,
І лик його світив тружденний, як леміш.

Як стану я колись перед обличчям Бога
Відзвітуватися за вбогий трудодень,
Вписати два рядки до свого некролога,

Я дякуватиму за декілька пісень,
Що написав Білаш з Його благословень,
Де вся моя печаль, і ніжність, і тривога.

Слухняна й смертна глина, як раба,
Згинається, чужій підвладна волі.
Та непокора зріє в ній поволі,
Встає за невмирущість боротьба.

У бронзі грає слово, мов труба,
В граніті — вкриті інеєм тополі.
Душі землі, де стигнуть людські болі,
Торкається її рука слаба.

Та ось — Галина відійде від Лесі,
Як донор… Кров її пульсує, б'є
У кволій плоті на каміннім плесі.

Той камінь їй безсмертя віддає,
Що закричав і вмить життя своє
Почув на стилоса натхненнім лезі.

Печаль мерця в обличчі Галілея:
Або зректися істини й ума,
Або — автодафе! Душа німа
Згортається в темнотах, як лілея.

Кат з чотками, немов з петлею рея,
Стоїть над ним — і виходу нема.
Там жах вогню, тут підлості страма,
Там смерть, а тут прислужницька ліврея.

Він каявся й хрестив своє чоло,
А потім жартома сказав: «Синьйори!
Все ж крутиться Земля, що б не було!»

Те слово чути крізь віки і гори,
Що десь на дні облудної покори
Кипить, як правди вічне джерело.

Джордано Бруно! Вийди із вогню!
Порозкидай ненависне кострище
І розчави, як гадину, що свище,
Димуючу останню головню!

Ні, не виходь! Лети, здіймайся вище
З тим полум'ям, що спалює брехню,
А не тебе, бо ти вже рівня дню,
Ти правди смолоскип — не попелище!

Почула космонавтів римська мідь,
І ворог твій ховається, як плюсква,
В темноти й шпари вигаслих століть.

Розвалюються вівтарі падлюцтва,
А твій престол незайманий стоїть
В ясній душі нескореного людства.

Свободи духом жив, ненавидів тюрму,
Будив козацький біль в живім могильнім схові;
А як помер, то цар заборонив ляхові
Покласти пам'ятник у Кременці йому.

А Бог тоді сказав: «Його я в храм візьму,
Вмуруйте лик його в стіну, пани майстрові,
Хай гріється костьол в його могутній крові,
І хай живе поет — цареві на страму!»

Це нелогічно, ні, — поет поміж святими!
А може, ми собі придумали закон,
Що має бути він створіннями гидкими

Обмотаний, немов старий Лаокоон?
Ні! Тут за ним стоїть крилатий ескадрон —
Бойовики повстань — з мечами херувими!

Нема полону й рабства для душі,
Не скутої нікчемним страхом смерті.
Лиш боягузи, в пилюзі простерті,
Перед катами в'ються, як вужі.

Колючий дріт знімає маски лжі,
Серця й обличчя, як папір, подерті.
За миску баланди чи жменю дерті
Вчорашній друг стає в ряди чужі.

О, це болить! Куди сховати очі,
Щоб не побачили відомсти сліз
Донощиків продажні поторочі!

Щоранку табір шелестить, як ліс, —
Там убиває зрадників щоночі
Татарський погляд, кинутий навскіс.

Твоє життя зникає, як міраж.
Надовкруги серця мовчать, як дзвони,
Затоплені в болото, а тевтони
Для нації твоєї роблять саж!

Душа побита в скалки, як вітраж,
Здається, світ навіки в тьмі потоне,
Та крізь тюремні засуви й бетони
Проб'ється твій останній репортаж!