Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Він був рабом… Життя собі зберіг
Покорою, та — палений ганьбою —
На інших не кладе провин своїх.

Мовчить, бо там, де з мстивою злобою
Невільники вчорашні між собою
Шукають винних, кожне слово — гріх!

Діяльний розум, Бог-Творець,
Присутній в кожному началі,
Не знає скорбності, печалі,
Ні муки зболених сердець.

То чом же людськості взірець
Конає на хресті? Чом далі
Ми несемо страждань скрижалі,
Терновий славлячи вінець?

Чому це в радощах не може
Поєднуватись людське й Боже,
Чому покора й каяття

Нам повертають силу духу —
Так, начебто в ядрі життя
Є хтось, хто кличе в жаль і скруху?

Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду,
Над багновищем — опівнічна путь.
Кров колючки, неначе кігті, рвуть,
Трясовина затягує до споду.

Куди я йду, покинувши господу
Свойого батька? Де моя майбуть?
Кому це я крізь ночі каламуть
Несу вогонь негаснучого роду?

О Господи, пошли мені навстріть
Окроплений росою тихий ранок,
Що грає, наче в золоті блакить.

Я хочу вмити серце наостанок
І твердо стати, мов на рідний ґанок,
На той поріг, що зветься смертна мить.

Благослови, мій Боже, Україну,
З'єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,
Але не дай, щоб служники Москви
Знов обернули край мій на руїну!

Не допусти на княжий трон хохла,
Згаси в серцях патріотичні чвари
І засвіти будущини світла!

Але як ми достойні лиш покари —
Не муч Сибірами, пошли пожари
І немічних рабів спали дотла!

Антична статуя з відбитими руками —
Це образ творчості твоєї, батьку мій!
Є сила і краса в поставі молодій,
Та кикоті стирчать камінними суками.

Біль покалічення забудеться з роками,
І правнук підійде до тебе, повен мрій,
І скаже: «Гарно й так цій постаті твердій,
Найкращі лінії — це, власне, тії злами…»

Але в душі моїй ридатиме ридма
До скону смертного твого каліцтва мука,
Твоєї величі захована страма;

Я — ламаний також! Кричить моя розпука:
«Благослови мене, о статує безрука,
Накрий долонями, котрих давно нема!»

Нарешті став я біля стелажа
В бібліотеці власній; книги-трупи
Виймав і ніжно їх складав на купи,
І слухав, як щемить моя душа.

Там книжечка й моя, немов чужа,
Лежала мертва — не слова, а струпи;
І чути гниль з тієї шкаралупи,
Де правди задушилося пташа.

Спалити б їх! Жбурнути між поління
Палаюче — й кінець! Та не засне
На попелі з книжок моє сумління.

Воно кричить, немов дитя трудне,
І проклинає, і кляне мене,
Горить, та не спадає в мертве тління.

В Перемишлі, де грають Сяну хвилі,
Де наша слава, як стара вдова,
Стоїть в одежі чорній на могилі,
Я вчув ненависті страшні слова…

Тут ми з поляками зійшлись в горнилі
Злоби, що гасне й знову ожива,
Тут меч блищить, що в сатанинській силі
Його загнала поміж нас Москва.

Зійдіться в мудрості, сумні народи,
Раби вчорашні, вирвані з ярма
Великим Богом правди і свободи!

Зламайте меч, рятунку в нім нема,
І хай над Сяном прозвучить сурма,
Що повертає ворогів до згоди!

Він був електриком. В душі народу світло
Свободи розбудив, став генієм добра.
Люд прославляв його, кричав йому: ура!
І сонце сяяло над ним, як Боже титло.

Але в суспільстві знов запанувало їдло,
З могили вийшла лють і темрява стара.
На доброчинця бруд полився, як з відра,
Його єство трудне й палаюче поблідло.

«Та ж він — анальфабет! Буквар йому, буквар!» —
Волали ті ж таки, що поклонялись вчора,
Та вірив далі він у свій спасенний дар.

Хоч гнобила його вся та ганьба сувора,
Він визнати не міг, що люд — лишень потвора,
Котра вогнем плює в пророка ясну твар.