Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Як метеор, вона в пломінні лине
Над духом смутку, що зорить з долини.

Безсмертний духу вольного ума!
Свободо, найсяйливіша в темниці,
Де ти живеш в душі, як у світлиці,
У серці, що скорила ти сама.

Коли твої сини натхненнолиці
Зневолені, закуті в ланцюги,
То їхня слава, наче крила птиці,
Із кожним вітром грає навкруги.

Шільйоне, знай, твоя тюрма — то храм,
Священний вівтар — то брудна підлога,
Де Бонівар ходив. Ступати нам

Потрібно тут ніжніше якомога,
Щоб не завадити страшним слідам —
Вони для правди-мсти волають Бога!

Ніколи не вмирає спів землі.
Коли вже птиці в лісові околи
Втечуть од спеки й викошене поле
На мить затихне в літньому теплі, —

Озветься коник. Сівши на стеблі,
В захопленні не томлячись ніколи,
Він тішитиме сонце ясночоле —
Й тремтітимуть од щастя мотилі.

А вже в зимі, коли від холоднечі
Поглибшає в хатині тишина,
Цвіркун співає пісню нам з-під печі.

Росте в дрімоті пісня негучна,
Спів коника і літа молодечі,
Дзвінкі луги нагадує вона.

О ти, бальзаме затишної ночі,
Що затуляєш милостиво нам
Повиті темрявою й смутком очі,
Плоть сповнюєш солодким забуттям,

О сон! Закрий мені повіки нишком
Чи дочекайся, доки добрий мак
Розкине видива свої над ліжком,
Тоді рятуй, бо день, як той відьмак,

Болючим світлом зблисне наді мною,
Печаль приносячи з далечини
І серце осліпляючи маною.

Рятуй від совісті, що все вини,
Мов стежки кріт, шукає темниною,
Душі шкатулку сміло зачини.

Тосканцю, ходиш, наче тінь заклята,
У сферах смутку з жалістю в очах.
Підводиться з душі твоєї жах,
Як з гробу вогняного Фаріната.

Твоя священна пісня — мов розплата,
Мов смерті клич, та скільки в почуттях
Твоїх скорботи, милосердя, благ,
Що в млі горять, як зір сім'я крислата!

О, бачу я: стоїш біля воріт
Монастиря, одягнений в порфіру,
Як і довкружний, надвечірній світ.

«Що тут шукаєш? Мов нам правду щиру!» —
Питає брат Іларіо. В одвіт
До мурів пошепки говориш: «Миру!»

Твої гінці — дощі — летять навскіс.
Твої знамена б'є вітрів крутнява.
Мов самаркандський шовк, ява яскрава —
Воли статечні тягнуть твій повіз.

На мості злотному, в короні кіс,
Як Шарлемань, стоїш ти величава,
І знаками володарського права
Благословляєш ферми, ниви, ліс.

Твій щит у яснім місяці врожаю
Висить, багряно сяючи, вгорі,
Десь на блакитному карнизі раю.

Снопи — мов полум'я на вівтарі.
Метає вітер листя в даль безкраю,
Як милостиню при твоїм дворі…

Науко! Справжня дочко давнини!
Все змінює твоя нещадна сила,
Співця катує, рве натхнення й сни,
Мов гриф, кому нудна реальність — крила.

Чи може полюбить тебе поет,
Як ти його клейноди погасила,
Йому, хто відає безстрашний лет,
Ширяти в небесах заборонила?

Хіба не ти прогнала з джерела
Наяд під інші радісні зірниці,
Дріадам житла в лісі не дала,

Зіпхнула Артеміду з колісниці,
Від мене мрію вирвала мою
В зеленім тамариндовім гаю?!

Він — спис, що впав; метнули, а потому
Не підняли його; роса на нім,
А він лежить, заіржавілий грім.
Якщо ж ми не побачимо ні в чому

Того, що може рівня буть йому, —
Це через те, що ми короткозорі,
Прикуті до землі, землею хворі,
І що ракети наші не пітьму,

А трави рвуть, нам відривають крила,
Щоб плазування возвести в закон.
Та знаємо, що сила перепон —

Це духу людського потуга й сила,
І він злітає у майбутній день,
І далі він за будь-яку мішень.

Ти швидкість маєш більшу, як гроза,
Бо можеш підніматися одразу
Проти потоків світла — в небеса,
В історію — проти потоків часу.

Та не для поспіху ти маєш дар
Од майстра швидкості, а щоб долати
Щоденно біганиною тягар,
Що змушує, немов камінні лати,