Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Завмерти в нерухомості, в гнитьбі.
А ти прудкіший за повітря й воду,
Бо майстер бистроти живе в тобі,

Бо ви назавжди склали з ним угоду:
Життя — це є життя, давай щосил —
Веслом до весел, і крилом до крил!

Як сонце опускається в затоку,
Спрацьоване на огненних вітрах,
Мовчать птахи, світ споглядають збоку,
Хоч добре мав би знати кожен птах,

Що небо западається в темноти, —
Ніхто ж не крикне! Там якесь пташа
Не в змозі сонну змору побороти,
Дрімає вже, там птиця поспіша

До свого дерева, але пітьмою
Заскочена зненацька й зусібіч,
У кущику чужім стає німою

І мислить: «Я в безпеці, що там ніч,
Хай згущується темінь, повна злуди,
Не хочу й бачити того, що буде!»

Вечеря на столі, пора до хати —
Від праці відриваєш ти мене,
Та мушу я цвіт яблунь поховати
В скупій землі (це квіття запашне

І ніжне, з ним помішана квасоля,
У пелюстках — поморщений горох),
А може, ти забудеш, нащо з поля
Мене зовеш, і будем далі вдвох

Землі весняної рабами. Гріє,
Горить любов, допоки в ґрунт кладем
Зерно, до часу, як земля стемніє

Від бур'яну, і паросток ножем
Проткнеться, й вигнуте тільце рослини
Окрушини землі із себе скине.

Кричати перестав пророк біди,
Бо всю його теорію посухи
Гроза розбила. Не відчувши скрухи,
Він заревів, аж скинулись плоди…

Оратори, писав Шекспір, завжди,
Коли байдужна зала, для отухи
Вигукують, аж тріскаються здухи.
Пророк не вірив, що плювком води

Зламати можна суш, немов ударом.
Земля як Місяць буде незабаром —
Загине все на тверді кам'яній.

Чи не була вона завжди такою
Безлюдною, пустошньою, гіркою?
Хто людям жити наказав на ній?!

В пісках Єгипту, кута зі скали,
Над хвилями синіючого Ніла,
Вісімдесят віків стоїть могила —
В горшку насіння жменю там знайшли.

Хоч зернятка засохлими були,
їх приспана, але живуча сила
Збудилася і руна сколосила,
Здвигнула збіжжя золоті вали.

Це — образ твій, забутий рідний краю!
Розбуджена душа народна — знаю
І вірую — вже вдруге не засне,

А рине вгору з-під самого споду,
Мов джерело могутнє і ясне,
Що з тісняви пробилось на свободу.

Замерзнула вночі шпарка криниця,
Накрила джерело кора тверда.
Немає руху — крижана слюда,
Верства сніжинок зверху там іскриться.

Та все даремно, бо живе, ятриться
Під льодом струмінь, зблискує вода.
Чекай! Ще бризне хвиля молода,
Розкришиться морозу люта криця.

Цим символом являю вам себе;
В борні я серце надірвав слабе,
Та не скажу, де слів свобода й скови,

Бо кожен з вас — поет і чародій.
Самі розсійте сутінки прамови,
Душі своєї світло дайте їй.

Грім, як ведмідь, прокинувся з дрімоти,
Лоза бринить під вітром, як струна.
Зімліла від минулої жароти,
Облогова парує борозна.

Студені гнізда ще й порожні соти,
Та вже від слів захмелена весна,
І ні про що не думає вона,
Лише про ласки, пестощі, люботи.

Заглянеш в очі — не побачиш дна.
Далеко десь гризоти і турботи.
Гуляй, дівчино, поки ти одна…

Важніє від колосся цілина,
В гнізді пищить пташатко жовтороте
І день, як мить, у клопотах мина.

Стрічайте літо швидше якомога,
Як тільки на спочинок стане плуг.
Вже коники посипали, як з рога,
І луг від співу їхнього оглух.

Закрилася югою даль розлога,
Перехопив дихання кминний дух.
Де хмароньки, а де з кульбаби пух?
Тремтить у синяві небес тривога.

Від завірюх колючих потерух
Прогрілась наскрізь польова дорога,
Де і ночами не стихає рух.

Пал поглядів травневих не потух,
Пташиний підліток довкола стога
Лякливо звершує свій перший круг.

В тумані грають буйно хвилі Шари.
З криниці в гаї — полум'я ковток.
Сміливих мрій непереборні чари,
Розважливості перший холодок.